Тихого вечора!

Запрошую до оновлення роману "Шалена двійня мого боса".

✨✨✨

Мені незручно через те, що трапилося. Я досі тремчу. Почуваюся паршиво, ще й винною, бо через мене колишній розбив машину мого боса. І хоч там дрібниці, винна все одно я. Дмитро бере мою сумочку з машини і, зачинивши її на центральний замок, бере мене за руку та веде до під’їзду.

Я страшенно нервую, бо на нас оглядаються всі, кому не лінь. Он навіть дід Петро ледь не впав, оглядаючись.

Коли опиняємося біля моїх дверей, я, знайшовши ключі у сумочці, так розхвилювалася, що в замкову щілину потрапити не можу.

— Дозволь, — просить Дмитро.

Віддаю йому ключі, і вже за мить він прочиняє мені двері моєї квартири, пропускаючи всередину. Я встигла зняти взуття, як несподівано опинилася на руках у чоловіка. Він впевненою ходою несе мене до вітальні.

— Дмитре Олександровичу, я можу йти сама...

Зірвано нагадую, бо почуваюся дуже незручно.

— Вероніко, за іронією долі, якщо ви не помітили, я з нашого першого робочого дня ношу вас на руках, — з іронією нагадує він.

Я, яка солідно перенервувала, дивлюся на чоловіка і теж із сарказмом кидаю:

— Та ви просто мрія, а не шеф. З моїм антиневезінням навіть не знаю, як це мені так фортануло.

Читати тут...

Приємних емоцій!