Я закінчила свою першу книгу! Святкую))

Усе буває вперше, ця книга стала моїм дітищем!

Ще з вчора, я не вірила тому, що ця історія добігає свого кінця. Це неймовірний досвід який я хочу продовжувати та розвивати ❤️

Дякую спільноті Букнет за підтримку та теплі слова, які мене надихали писати далі, для мене це дуже цінно!

☺️ Хто тільки зацікавився: трилер про двох зламаних людей, яким потрібно знищити одного монстра — і які ще не знають, що найнебезпечніше в цій квартирі — не план помсти, а те, що між ними зростає всупереч усій холодній логіці.

Сама історія починається з....

Вона прийшла в чужу квартиру з одним ключем і нулем варіантів. Він впустив її не з доброти — він взагалі не рятує жінок.

Ембер П'ять років.... Рівно стільки вона вчилася бути непомітною, тихою, правильною — і все одно не вижила б ще одну ніч. Тому втекла туди, де, як вона вважала, ніхто не живе. Вона помилилася.

Кай Харлоу — колишній детектив, людина, яка поховала власну совість разом із братом. Він не шукає порятунку і нікого не рятує. Але він три роки чекав на ту саму людину, яка зруйнувала його сім'ю. І ось ця людина сама надіслала йому ключ — у вигляді переляканої жінки зі слідами чужих пальців на шиї.

Між ними немає кохання з першого погляду. Є правила, холодний розрахунок і угода, де обидва знають ціну. Він використовує її — відкрито, без виправдань. Вона залишається — не тому що не має вибору, а тому що вперше хтось говорить їй правду без прикрас.

Але правила ламаються. Завжди.

Уривок:

Темрява огортає коридор, поглинає простір навколо. Я не ризикую вмикати світло — його очі завжди бачили крізь скло, крізь штори, крізь мене. Він завжди знає, де я.

Усередині пахне чоловіком. Не мийними засобами, не порожнім житлом — теплим тілом, сигаретним димом, людською шкірою після прогулянки нічним містом.

Я завмираю.

Ця квартира мала бути порожньою.

Один крок. Ще один — повільний, розважливий. Кроки людини, яка не ховається, не поспішає і не боїться. Серце збивається зі свого і так рваного ритму.

— Хто тут?!

Низький, хрипкий, небезпечний голос розрізає темряву. Я не встигаю відповісти — спалахує світло.

Він високий. Темні пасма волосся липнуть до мокрого лоба. Шрами на передпліччях тягнуться вздовж шкіри, зникають під зап'ястям — кожен зі своєю історією, яку він нікому не розповідає. На ньому лише джинси, не застебнуті, посаджені низько на стегнах. І погляд — не той, що розглядає. Той, що оцінює слабкі місця.

— Я Ембер… хочу сховатись, — слова плутаються. — Мені дали ключ.

— Хто?

— Джордж. Мій… — язик відмовляється слухатись. — Я знайшла ключ у мого чоловіка.

Він зціплює зуби.

— Звісно. — Фраза летить так знецінюючи, що всередині мене все холоне. — Він любить підсовувати людям проблеми, які сам створив.

Він робить крок назустріч. Я мовчки притискаюся до стіни.

— Не рухайся.

І я виконую наказ. Не тому, що він наказав. Тому що моє тіло вже зробило вибір: краще застигнути, ніж померти.

Чоловік дивиться на синці, на розсічену губу, на безглуздий червоний шарф на шиї — який я схопила, щоб сховати сліди від пальців, бо не могла уявити, що хтось побачить мою слабкість. Але він не питає «Що сталося?». Поводиться так, ніби вже знає відповідь.

— Він зараз шукає тебе?

Я киваю. Слова застрягли глибоко в горлі, там, де ще живе біль від його рук дві години тому.

— А якщо вийдеш за двері — знайде?

— Так.

Одне слово. Але воно вміщує п'ять років мого життя.

Чоловік повільно вдихає, наче зважує, чи варто зі мною зв'язуватись. Потім дивиться на мене ще мить, і в його очах щось змінюється — не м'якшає, ні. Але стає менш ворожим.

— Добре. Залишишся поки тут.

І йде на кухню. Отак просто. Залишивши мене в коридорі, як покинуту річ, якій ще не знайшли місця.

Я кліпаю очима. Стіни навколо реальні. Підлога скрипить під ногами. Коліна підкошуються.

— Чому? — питаю тихо, повертаючись до його спини. — Ви ж навіть не знаєте мене.

Він зупиняється на порозі. Повертає голову настільки, щоб я бачила тільки профіль — різкий, небезпечний. Світло з кухні кидає тінь від шрамів на шиї, яких я не помітила раніше.

— Я знаю достатньо. Ти прийшла сюди сама і з власної волі.

Десь за вікном виє сирена — далека, частина іншого світу, де люди викликають допомогу і їм допомагають. Де закон працює. Де можна просто піти в поліцію.

Я жила в тому світі колись. До того, як зустріла Джорджа Коллінза на благодійному вечорі. До того, як повірила, що білі троянди — це кохання.

Тепер я знаю: білі троянди я ненавиджу.

Посинання на книгу тут.