Привіт! Зараз я потроху повертаюся до письма. Поки що не можу опублікувати книгу, бо не хочу, щоб були перерви в публікації. Але залюбки поділюся з вами невеличкою частинкою із першого розділу та візуалізацією.

 

 

Під стать величним священним тваринам, тут усе було кольору зими — стіни будинків, віконниці, бруківка, по якій я крокувала і навіть дахи тут робили з білої черепиці. Навіть і не знаю, як я повертатимуся назад до Брут-Маару, столиці, де не те що немає стільки світла й тепла, там навіть люди інакші — похмурі, злі й вічно кудись поспішають. Але, на жаль, там моє місце. 

Ех, прекрасний Альбагарде, як же я сумуватиму за тобою!

Задивившись на прекрасну білу вежу, яка височіла в центрі площі, я не помітила, що назустріч хтось іде, й влетіла прямо в чоловіче міцне тіло, яке ні на йоту не зрушило з місця, а моє — невелике й тендітне — навпаки від удару спружинило назад. Я от-от мала гепнутися на камінь, але мої плечі вхопили міцні пальці. 

Мішечок із сон-травою впав чоловіку під ноги. Я збиралася швидко підняти свій скарб, втім, незнайомець виявився спритнішим. Він обережно підняв трави й, помацавши їх пальцями, підніс до носа. 

Лише тоді я звернула увагу на його одяг. Чорний, переважно зі шкіри, дуже нетиповий для тутешніх. Чоботи з високими халявами, ножі на поясі, доволі повний мішечок із монетами, підв’язаний трохи вище талії. На руках — шкіряні рукавиці з оголеними кінчиками пальців. Але найбільше мене насторожило не вбрання чоловіка, а його чорні очі, погляд яких пронизував до самих кісток. 

— Болотяна сон-трава? — спитав низьким грубим голосом він. 

Моє серце рухнуло в п’яти, але я не подала й знаку. Непомітно глитнула.

— Так, її відвар чудово тамує старечий біль у ногах.

Повні губи незнайомця піднялися в ледь помітний посмішці.

— Або ж чудово присипляє новонароджених драконів.

У мене похололо в душі. 

Цього разу все може піти не за планом…

 

 

*Текст ще буде вичитуватися й редагуватися*

Ну як вам? Зацікавлює? Пишіть у коментарях.