Справжнє лице Вадима: "Вороги кохання"

— Ходімо у вбиральню. Це лише сукня. — Не встигаю відповісти, як він тягне мене кудись вниз. До цього я гадки не мала, що тут є мінус перший поверх. Ми заходимо у простору спальню — рай для моїх вух, де не чути нічого, окрім легкого сміху Вадима. Я відкриваю ще одні двері й бачу ванну, наповнену водою з піною та пелюстками троянд. 

— Щось я не зовсім зрозуміла. — Роблю крок назад і зіштовхуюся зі спиною хлопця. Той ловить мене й повільно тягне повзунок моєї сукні вниз, а за цим зачиняє двері на замок. 

— Час для справжнього подарунку настав, Марі. Ти не уявляєш, як я довго чекав на цей момент. — Я не в стані сконцентруватися на його словах, бо мені різко починає крутитися голова. Неначе й небагато випила, а відчуваю себе вичавленим лимоном. Коли Вадим намагається мене поцілувати, я відвертаюся вбік. 

— Вибач, але щось я себе погано почуваю. — Навіть власне відображення у дзеркалі бачу, мов через якусь пелену. Сили мене покидають з кожною секундою. Я намагаюся повернутися в кімнату. Хочу прилягти на ліжко й трішки перепочити, але коліна підкошуються. 

— Ти нікуди не підеш. Не цього разу, Марі.

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую до прочитання моєї книги "Вороги кохання".