— Руда, — хрипко каже принц, усвідомивши, що відбулося. — Тепер ми пов’язані назавжди. Сподіваюся, ти розумієш це й не робитимеш дурниць!
— А що саме я маю тепер робити, якщо дурниці мені заборонені? Прислужувати Мараті я не збираюся. І не сподівайтеся, Ваша Високосте! — остаточно розлютившись повідомляю своїй Парі.
— Я не можу скасувати весілля…
— Ну звісно! Така сума! Двадцять п’ять тисяч золотих монет! Ой, ви ж щойно казали, що жодна дівчина стільки не коштує? Дівчина, може, і не коштує… А от принц — продався!
Бачу, як Белгард у сказі стискає щелепи, але полегшувати йому життя я не маю наміру. І продовжую, щиро його ненавидячи:
— Що ви збираєтеся робити далі зі своєю Істинною Парою, ваша Високосте? Заробити на мені, продавши, вже не вийде. Можу вам тільки поспівчувати із цього приводу. Подаруєте комусь зі слуг як нагороду за вірну службу?
З кожним моїм словом очі чоловіка темнішають, руки ще сильніше стискаються в кулаки, а на вилицях уже ходять жовна. Ось тільки луска на обличчі більше не проступає… Його дракон, як і моя звірюка, заснули, зробивши свою справу.