Стара обкладинка книги, як я вважаю, давала читачам натяки на якийсь міфічний трошки підтекст. Але так як в сюжеті не було ні відьомства, ні містики, ні звʼязку з картами Таро, прийшло рішення замінити обкладинку. 

Цей варіант обкладинки вибрали читачі в моєму телеграм каналі  на який я запрошую кожного підписатися, якщо вам цікава моя творчість=)

 Що скажете? Мені здається, що все таки це зображення краще пояснює, що буде відбуватись в книзі.
Врешті.. Про що ця історія? 


Історія про розлучення, абʼюз, біль, розрив і повернення до себе та знаходження справжнього щастя. 

Голос і біль жінок, що знають, як воно - повставати з попелу. Розповідь має 2 сюжетні лінії. 

Перша - щоденник жінки, що в стосунках з нарцисом, друга - розповідь чоловіка, який познайомився з цією ж жінкою, але уже після її розлучення. 

ось вам невеличкий уривочок: 

“Марія, мої думки заповнені лише вами. Пропоную знову зустрітися, якщо ви маєте бажання. Але цього разу давайте щось поїмо разом. Як ви ставитесь до італійської кухні?”

Серце калатало, ось вони — дві галочки, дві галочки синього кольору, три крапки і вона набирає текст. Я був готовий, що зараз отримаю відмову, але на екрані зʼявилось повідомлення: 

“Обожнюю пенне в томатному соусі. Ви не проти запаху часнику?”

Хмикнувши собі під носа, подумав, що готовий був зʼїсти і головку часника, аби вона просто сиділа, дивилась мені в очі і розповідала… Та мені насправді було байдуже, що вона розповідала, я б слухав все, притягнутий до неї, мов магнітом.

“Я обожнюю часник. Сьогодні о 19.00 підійте чи оберемо інший день?”

“Буду готова о 18.50. Де зустрінемось?”

Мені не хотілось, щоб вона зробила хоча б один крок без мене ввечері. Ця жінка пробуджувала в мені бажання оберігати. Саме це я й збирався зробити. Не довго думаючи відповів: 

“Під вашим будинком, на вас чекатиме особистий водій на імʼя Михайло. Можливий час затримки для вас – 10 хвилин. Кожна наступна хвилина очікування — платна.”

“Які штрафні санкції?”

“Поцілунок в щічку.”

“Тоді не очікуйте мене раніше, ніж за одинадцять хвилин. А ще, здається, ми перейшли “на ти”. Якщо я не помиляюсь.”

“Завжди про це забуваю”. 

“До зустрічі, Міша.”

“Побачимось”. 

 

Я приїхав рівно о 18:49.
Навмисно.  Щоб мати право похизуватися, мовляв, я пунктуальний чоловік, і водночас  залишити за нею можливість спізнитись та таки подарувати мені “штрафний поцілунок”. Мало вірогідно, але не нереально. 

Світло у вікні на третьому поверсі перестало світитись саме тоді, коли я вимкнув двигун. Я дивився на це вікно і всміхався. То вона живе на третьому. А може це лише моя уява. Та цікавість розривала: чи запізниться вона?

18:50.

Немає. Я почав стукати пальцями по керму авто і зпопеляти двері очима, аби вона швидше появилась. 

18:57.

Серце почало відбивати ритм швидше, ніж повинно було б, як для другої зустрічі. 

19:01.

Двері під’їзду відчинилися, а я перестав дихати. 

Вона вийшла без поспіху і посміхалась. Сьогодні вона посміхалась і мені хотілось вірити, що я став причиною. Темне пальто, розпущене волосся, легкий шарф і набагато впевненіша хода, ніж тоді, коли ми бачились минулого разу. 

Я вийшов з авто, щоб зустріти Марію і відчинити їй дверцята. 

— Вибачте, я трохи запізнилася, — сказала вона серйозно, але в куточках губ уже ховалася усмішка. Мені приємно було бачити її радість. 

— На скільки? — я глянув на годинник.

— Не знаю… хвилин на десять?

— Одинадцять, — спокійно уточнив я.