Вітаю, мої любі читачі!)

Сьогодні оповідь про жінку, яка вже ніби переосмислила своє минуле та перестала думати про того, хто колись радикально вплинув на її життя. Але минуле знову повернулося, і тепер вона сприймає цього чоловіка інакше) 

Мамина донька

ФРАГМЕНТ

Чого ж їй очікувати від Стаса?

Несподівано набутий шеф познайомив Лєру зі співробітниками відділення, коротко та з дещо цинічним гумором схарактеризувавши кожного, хто сидів за великим, круглим, заставленим різноманітними стравами столом. У відповідь присутні усміхалися, іноді реготали над особливо влучним, а ще більше кумедним висловом Корсуна, та кивали, вітаючись із Лєрою і розглядаючи з помітним зацікавленням.

Внутрішньо напружена, вона чекала незручного моменту, коли Стас назве її на прізвище й повідомить, що вона — донька Бокшая. Але він нічого такого не зробив, і Лєра видихнула з відчутним полегшенням. Звичайно ж, всі обов’язково про це дізнаються, можливо, навіть уже в курсі подій, але саме цю тему колеги краще нехай обговорюють позаочі. Такий варіант здавався Лєрі спокійнішим.

Вільного стільця за столом не виявилося, але шеф покликав офіціанта, що випростався біля найближчої стіни немов статуя, і той його звідкілясь приніс. Поки Корсун притримував Лєрі стілець, перед нею з'явилися столове приладдя, серветка, тарілки та келихи. Чоловіки швиденько налили в один із них білого ігристого, а вже знайома жінка у червоній сукні заповнила її тарілку усім потроху, але з верхом. Лєра зрозуміла, що зараз від неї нічого не залежить, і змирилася.

— Ну що, колеги, тепер — тост? — Стас підійняв келих. Він звідкілясь з ним повернувся. Лєра одразу ж припустила, що потім шеф всядеться за одним столом із керівництвом, і лише зраділа цьому. Їй спокійніше, коли сині очі не застають її зненацька та не спостерігають так, ніби намагаються пролізти в думки, душу, серце. Щоразу вони наче запитують — чим ти дихаєш, Валеріє Велигорська?

— Вже давненько в горлі деренчить, шеф, — спробував перекричати загальний шум один з лікарів-окулістів, літній чоловік із короткою доглянутою борідкою.

— Що ж, тоді я коротко, лише по суті, — Корсун зупинився за стільцем Лєри. Напруга, що заледве відступила, знову повернулася. Здавалося, у неї навіть шия задерев’яніла. — По-перше — за «Погляд». В усіх значеннях. Щоб він був оптимістичним у нас та пацієнтів. По-друге — за нас. Щоб ми завжди мали час і для роботи, і сімейного життя. Ну і… — Лєра сіпнулася, коли на її плече опустилася важка рука. У відповідь Стас трохи стиснув його, ніби намагався заспокоїти. — За свіжу кров у нашій дружній команді. Нехай у Валерії Валеріївни все вийде якнайкраще.

Звідусіль залунали різноманітні, проте схвальні вигуки. Лєра ж боялася поворухнутися, доки шеф не прибрав свою руку. Не відбиватися ж, зрештою. Негарно смикати плечем під час такого гарного виступу. Виглядатиме таке не тільки смішно, але й дивно. Це — тільки її проблеми, що дотики Стаса змушують її нервувати. Якщо вона не навчиться себе опановувати, то спостережливий Корсун дуже скоро усвідомить, що «свіжа кров» його погано сприймає.

А ось колегам він, здається, до вподоби. Можливо, Стас — навіть найкращий у світі керівник. Лєра припускала, що і людина він непогана. Але те, що сталося вісім років тому, викинути з голови, забути чи ігнорувати особисто для неї нереально. Ця перепона залишиться між ними назавжди. Різниця лише в тому, що Лєра про неї знає, а Корсун навіть не здогадується. До зустрічі в ресторані вона боялася, що він її впізнає, та тепер...

Ні, нехай вже краще все залишається, як є. Лєра не хотіла зайвих клопотів. Ще не вистачало, щоб її знову називали «маминою донькою», хоча по суті вона нею і була...

* * *

Батько підійшов до неї вже тоді, коли Лєра вийшла надвір подихати вечірнім повітрям. Їй набридло кондиціоноване. Зараз вона буквально ковтала його — жарке, трохи терпке, насичене ароматами оточуючих будівлю та вирощених чиїмись дбайливими руками троянд та запахами міста. Проте Лєра любила саме таке повітря. Вона виросла серед багатоповерхівок і ніколи не мешкала в селі.

Поки Лєра була маленькою, бабуся з дідусем забороняли доньці привозити до них онучку. Не хотіли, щоб про сім'ю говорили недобре. А коли Лєра стала дорослою, їхати до села вже не хотіла вона сама. Бабуся часом навідувалась і навіть привозила щось своє, з грядки. А потім народилася Надя, і мамині батьки знову оголосили їм бойкот. Ну і нехай. Руслана Велигорська свою доньку якось виростила, і Лєра свою теж зуміє поставити на ноги. Тим більше, що мама, на відміну від власних батьків, їй допомагає.

Лєра дістала телефон, щоб побалакати з мамою, і саме в цей момент поруч зупинився Бокшай.

— Не завадив?

Запитав так, ніби відходив лише на хвилинку, а не ігнорував увесь вечір. Проте Лєра не ображалася на таке. Мабуть, звикла.

— Ні. От хотіла з мамою побалакати, але встигну ще.

Лєра зиркнула на батька. Він дістав з кишені штанів цигарки й запалив.

— Як вона? — поцікавився після глибокої затяжки.

На пам'яті Лєри батько вперше запитав її, як поживає його колишня коханка. Лєра знала, що після її появи на цей світ батьки жодного разу не зустрічалися. Спілкувалися лише телефоном та виключно у справі, яка стосувалася спільної доньки. З якого дива такий інтерес?

— Нормально. Працює там само. Ну, ж ти знаєш.

Руслана Велигорська займала у міській лікарні посаду рентгенлаборанта. Влаштувалася туди після народження доньки, бо тільки туди її й взяли. Спочатку було складно, але більша ніж в інших середніх медпрацівників зарплатня стимулювала вчитися. І тямуща дівчина досить швидко зрозуміла, як правильно обирати експозицію та якісно проявляти плівки. Навіть зараз це робила вправно, коли зненацька виходив з ладу сучасний цифровий рентген-апарат.

— А як у неї з цим...

— З Сергієм? Нормально все. Він її кохає.

Руслана Велигорська зважилася з'їхатися з Сергієм, масажистом із тієї ж міської лікарні, минулого року. Сорок п'ять років як стукнуло, так і наважилася. Захотілося мамі Лєри справжнього сімейного життя, а не тимчасових зустрічей. Сергій пропонував одружитись, але мама не захотіла. Та якщо судити з її вигляду, переїзд пішов жінці на користь.

— Кохає, кажеш? Що ж…

Батько знову затягнувся.

— Тату, ти ж не палив? Чому раптом почав? Для серця ж погано.

— Для серця? Для нього багато чого погано.

Лєрі настрій батька не сподобався. Зовсім. На початку свята він виглядав задоволеною життям людиною, а зараз…

— Валерію Миколайовичу, мер додому зібрався.

Поруч зупинився Корсун. Його модна біла сорочка з коротким рукавом помітно прим'ялася, а коротке волосся свавільно стирчало їжачком, але від цього він виглядав ще привабливішим. Лєра встигла помітити, що жінки з нього очей не відводять. Голову за ним повертають, не соромляться. Цікаво, чи Ілона його ревнує? Мабуть, все ж ні. Принаймні поруч не тримається. Майже весь вечір подружжя провело окремо.

— Іду, — Валерій Миколайович загасив цигарку та кинув недопалок у смітник. — Стасе, ти Валєрку мою бережи. Якщо що, то я з тебе спитаю.

— Взагалі-то я вже давно не маленька, — стримано зауважила Лєра. — І за себе відповідаю особисто.

Її щоки одразу ж почервоніли. Ситуація і так доволі складна, а тут ще батько зі своїми погрозами. От навіщо він її зятеві нав'язує? Довіряє?

— З маленькими простіше. За руку притримати можна.

— Не турбуйтесь, Валерію Миколайовичу. Все буде гаразд, — відповів Корсун, полоснувши по Лєрі поглядом. Різкий він у нього, як і голос.

— Я — до мера, а ви потанцюйте, чи що. Валєрка залицяльників в нашому колективі ще не набула, а ви начебто не чужі. Майже рідня.

Бережіть себе!

Софія