Приві, друзі!

Нова глава "Світло над нами", хоч і з запізненням, але вже чекає на вас. 

Приємного читання!

УРИВОЧОК:

Краєм ока я бачу, як водійське вікно плавно опускається, і Гліб дивиться на мене, насупившись. Пульс пришвидшується, і я знову злюся на себе. Як перестати так нервово реагувати на появу цього ідіота?

— Сідай, — каже він наказовим тоном.

Я ледве стримую нервовий, істеричний сміх. Невже я схожа на дурепу, якій подобається, коли з неї знущаються?
Ні!

Мені хочеться крикнути Глібу, щоб котився до біса, а ще краще — жбурнути в нього щось важке. Але в моїх руках лише маленька сумочка. Тож я просто ігнорую його.

Складаю руки на грудях і з незворушним обличчям повільно йду далі.

— Софіє, не роби дурниць і сідай у машину.

Не звертаючи на нього уваги, я продовжую йти. Гліб рушає й повільно їде поруч, підлаштовуючись під швидкість моїх кроків.

— Сьогодні в мене є важливіші справи, ніж повзати за тобою. Сідай у машину, — повторює він наполегливо.

— То й займайся своїми справами, — відповідаю я.

— Софіє, чорт забирай, сідай у машину, — гарчить Гліб. — Якщо ні, я зроблю це сам. Повір, якщо не хочеш прокотитися в багажнику.

Я стискаю зуби, щоб не загарчати у відповідь. Який же він ідіот! Уперше за всю розмову я повертаюся до нього й кричу:

— Я не маю звички сідати в машини до ідіотів! І для чого ти, в біса, мене переслідуєш?

— Розповім, якщо сядеш у машину, — загадково відповідає він.

Ця умова діє набагато ефективніше за всі його накази й погрози, і я дозволяю цікавості взяти гору — сідаю в машину.