Я стояла під дверима підʼїзду і вагалася зайти. 

Відчиняти двері було складніше, ніж в якийсь інший день. Вони були ніби зі свинця. Я мала б набратися сил. Заплющивши очі, повторювала собі: «Одна справа за одною, крок за кроком, дія за дією. Не треба охоплювати одразу все. Так тобі буде легше не зійти з розуму.»

Мимоволі я присіла на убиту лавочку поруч із входом і вирішила дати собі буквально дві хвилини. Добре, пʼять. Може. Десять? Я не знала скільки часу минуло, як мій погляд був прикутий до каменю в мене під ногами і голуба, який активно намагався виколупати дзьобом із невеличкої ямки чи то крихти, чи камінці. Він походжував поруч зі мною і раз у раз піднімав на мене голову, вдивляючись в моє обличчя, запитуючи, чи не маю я для нього чого смачніше. 

— Курлик-курлик, Валєра, — промовила я. 

Голуб поглянув на мене, як на дурнувату і полетів геть. Що ж. Маєш право, дружок. Маєш право. Я теж колись оцінювала людей за розумовими здібностями. Допоки сама не втратила той розум, що вимуштровувала роками, задля чого? Правильно, задля чоловіка. 

Чоловіка, що зараз сидів там, в нашій квартирі, де стіни уже були просякнуті болем, відчаєм і відчуттям повної зневіри. 

Так. Я була заміжня. 

Зізнаюся.

І зараз я сиділа тут, на вулиці, в дощову холодну погоду на лавці під підʼїздом лише з однією метою, аби якомога довше не повертатись додому. До чоловіка, задля якого я занапастила своє життя, здоровʼя, карʼєру, тіло та «найкращі роки».

До речі, про них. 

Мені 35. 

Так, я ще доволі молода, але вже похована заживо. 

Вибачте, ми не познайомились. Мене звати Марія. 

Не та шо свята, бо я більше нагадую грішницю. І про це зараз буде моя розповідь. 

Та пробачать мене всі щасливі у шлюбі жінки, та зрозуміють мене ті, що нещасні. 

Це моя історія. Історія жінки, взувши черевики якої, не кожен зміг би зробити бодай один крок…

Книга: Розл(ю)учена

Додавайте в бібліотеку. Це історія про жінку, що після важких абʼюхивних стосунків нарешті знайшла власне щастя.