— Єгоре… — зупиняє мене Артем Миколайович. — Поговоріть. Не вирішуй нічого, поки не дізнаєшся її версію. Ти ж знаєш мою історію… Ми з Дарією так два з половиною роки втратили. Не повторюй моєї помилки!

Мовчки киваю Темному та виходжу.

У мене є година. Я повинен вирішити за шістдесят хвилин те, на що Артему Миколайовичу знадобилося два з половиною роки…

Підійшовши до дверей своєї кімнати, зупиняюся, вагаючись перед тією ж проблемою: постукати чи відімкнути своїм ключем? Цього разу обираю перше.

Стукаю, але відповіді немає.

Дістаю ключ і намагаюся провернути замок. Він піддається не одразу — руки досі погано слухаються, і дрібне тремтіння не вщухає. Заходжу й завмираю на порозі. У кімнаті нікого…

Вона пішла…

А в голові звучить огидний голос Якименка: «Сподіваюся, для тебе не секрет, що ми з Кариною були близькі? До тебе… Її дитина цілком може бути моєю»

Безсило опускаюся на стілець, обводячи незрячим поглядом кімнату. Автоматично відзначаю про себе, що треба буде віддати друге ліжко комендантові.

Їхній роман був пристрасним і коротким, але його фінал став для неї боліснішим за всі попередні випробування. Коханий загинув, залишивши її саму з дитиною на руках.
Майже через три роки доля дарує новий шанс. У її житті з’являється чоловік, який знов розбурхує кров.
Що між двома її коханими спільного, крім імені? І чи тільки в ньому причина того, що її так невблаганно тягне до цього, нового?
Він завойовує її серце, будуючи стосунки... І все йде ідеально, поки правда все не руйнує.
Він не відступиться від жінки, яку кохає. Але чи зможе вона пробачити того, хто змусив її повірити у свою смерть?
«… я бачу очі Дарії в цей момент…
Почався зворотний відлік…
Впізнавання. Розуміння. Крик.
Я знаю, що буде далі…»