Це Не ЛІтература. Це РеанІмацІя Без Наркозу 18+

Тільки сьогодні добралася до сайту. Все розберу, кожному відпишусь, по марафону теж пройдуся завтра — обіцяю. Але зараз мені треба Ваша реакція на те, що я щойно витиснула з себе на папір.

я хочу показати Вам те, що не дає мені спати.
​Я написала книгу. Це жорсткі 18+, але не про секс. Це розмова жінки і чоловіка, який стоїть на самому краю прірви. Він для себе вже майже все вирішив. Він хоче "красивого виходу".

​Але вона робить страшне. Вона не плаче. Вона не вмовляє його цими "миліми" фразами: "На кого ти нас покинеш?", "Як же діти?", "Як я буду жити далі?", "Подумай про маму чи сестру". Вона знає — ці слова зараз не працюють, вони тільки душать.

​Вона вмикає темну психологію. Вона бере його за шиворот і тицяє обличчям у те, що буде ПІСЛЯ. Без цензури. Без романтики.

​Ось шматочок того, як вона вибиває у нього стілець з-під ніг:

«— Сідай, — у мене впевнений, тихий, рівний голос, у якому немає ні жалості, ні докору. Дивлюсь на порожнє місце поруч. — Давай поговоримо.

​Я не буду дивитися тобі в очі — обіцяю. Я і так знаю, що там. Там темно… Я знаю твою втому. Я бачу твій біль. Я бачу те, що ти ховаєш від усіх. Я просто свідчу про те, що ти маєш право на ці почуття. Сьогодні я обіцяю тобі лише одне: бути сміливою та назвати речі своїми іменами — те, про що всі думають, а вголос фальшиво стверджують "не на часі"».

​Посидь поруч. Я не буду вчити тебе жити. Я відкрию цей альбом і розкажу, як усе влаштовано насправді, коли знімаєш маски та фільтри, які носиш заради соціуму...»
 
«І не намагайся розгледіти моє обличчя, на ньому нейтральний вираз та відсутній будь-який макіяж. Мені не потрібно тобі подобатися. Мені не потрібно твого схвалення чи твоєї уваги. А у моїх словах — лише факти.

​Слухай уважно.»

​«...Знаєш, нещодавно я була на похоронах. Поки процесія йшла, я буквально бігла за труною до родичів покійного. Бігла, щоб встигнути сказати: "Швидше! Зніміть з нього відбитки пальців, поки ще не заколотили труну!".

​Збоку це виглядало як дикість. Але я знала навіщо: він до останнього подиху тримав свій телефон під паролем. Ніхто не знав кодів. А там — контакти друзів, ключі від його життя, які тепер замкнені в пластиковій коробці з чорним екраном. Я бігла за труною, щоб врятувати хоча б цифрові залишки його зв’язків зі світом. Бо як тільки тіло поховають — цей телефон стане цеглиною. Я знову не встигла...»
Вона описує фізіологію суїциду так брутально і гидко, що це викликає блювотний рефлекс. Вона розбиває його ілюзію про "фінальний акорд" і показує смердючі подробиці біології смерті, де він — просто об'єкт №313  на кахлі моргу. Вона вибиває у нього останній сенс — сенс красиво піти.

​А коли він залишається порожнім, розгубленим, серед руїн своїх ілюзій — вона дає йому альтернативу. Бо він не знає, як іти далі. Від нього всі чогось хочуть: дружина, мама, країна, соціум... А він просто задовбався бути "фундаментом".

​Ви запитаєте — чому я, жінка, взялася писати про це?

​Відповідь неочікувана: цю книгу я присвятила п'яти головним чоловікам у моєму житті. Це мої дідусі, мої вітчим та батько, мій син. Це мої наставники. Це люди, які створили мій погляд на світ, навчили мене тримати удар, блефувати на межі фолу і залишатися людиною в будь-якій системі.

​Сьогодні більшості з них уже немає поруч. Адресатів не залишилося. Але залишився їхній досвід і той "філософський хребет", який вони мені передали. Я викладаю це тут лише тому, що ці сенси надто дорого коштували, щоб просто зникнути. Я повертаю цей борг, намагаючись витягнути іншого чоловіка з того пекла, де колись була сама.

​Я не обіцяю Вам рай. Але я проведу вас через Ваш ад.

​Я сиджу і думаю: чи готова наша аудиторія до такого удару під дих? Бо цей текст — це не для розваги. Це для тих, хто сам стоїть на краю або хоче зрозуміти, як витягнути іншого через цей ад.

​Викладати? Чи це занадто жорстко навіть для "дорослого" сайту? занадто жорстко для вашого "затишного" читання? Напишіть, що думаєте, завтра почитаю Ваші коменти.

​«Поки ти п’єш цей гарячий чай — ти ще тут. Ти ще суб'єкт. А поки ти суб'єкт — нічого не закінчено. Поки ти сидиш на цьому стільці, ти ще маєш право вибору».