Продовжуємо занурення

Сьогодні на нас чекає знайомство з батьками Іларії.

Гра без згоди  Дарк- роман

Батько сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою, ноги витягнуті до вогню, склянка в руці. Газета була в руках, але він її не читав, просто тримав, ніби щит. Мати сиділа навпроти, спина рівна, мов натягнута струна. Її пальці рухалися механічно. Голка входила в тканину, виходила, входила знову. Вишивка була ідеальною. Ідеальні стібки, ідеальні квіти, ідеальна порожнеча. Жодного зайвого руху, жодної емоції. Вона завжди була такою, бездоганною, як мармурова статуя, і такою ж холодною.

Тиша в залі була мертвою, гнітючою. Лише гучний, розмірений цокіт настінного годинника, тік-так, тік-так, нагадував, що час ще не зупинився остаточно.

— Тату… ви мене шукали? — запитала я, випрямивши плечі й намагаючись, щоб голос звучав лагідно, слухняно. Як годиться доньці.

Він опустив газету повільно, ніби даючи мені час відчути вагу його погляду. Очі, червоні від недосипу й алкоголю, затрималися на мені довше, ніж хотілося б. Потім губи скривилися в ледь помітній посмішці, тій самій, яка не сулила мені нічого доброго.

— Іларіє, в мене чудові новини, — промовив він, і від цих слів у грудях щось стиснулося, ніби хтось затягнув шнурок навколо серця.

Я стояла, не наважуючись підійти ближче. Руки самі стиснулися в кулаки за спиною.

— Я домовився з герцогом Альмаром, щоб ти завтра разом із його донькою відвідала прийом у Совернів.

Нагадую, що ця історія бере участь у флешмобі “Різнобарвне кохання”, організованому Чарівною Мрією.