Травневе чаклунство Юлії Рудишиної

#відьма #міфологія #казка

Травневе чаклунство

Юлії Рудишиної

Фентезі

Анотація: Ритуал чарівної травневої ночі може подарувати молодій відьмі велику силу та владу над духами Потойбіччя. Зоряна Квітка горить бажанням розпа- лити полум’я чар та заволодіти Книгою Тіней. Але як бути, коли під час риту- алу відьму занесло в дивний світ, де цвіте полин та манить таємницями чорна вежа, в якій живе чаклун, що володіє чарівною Книгою? Можливо, найнятися придворною чародійкою та розкрити всі секрети Потойбіччя? Але все летить шкереберть, коли виявляється, що травневий ритуал поєднав навіки дві долі, а на відьму йде полювання.

Фрагмент: 

— Послухай мене, чуєш ти чи ні! — схопилася з лавиці знахарка, підскочивши до доньки. — Ну що тобі дасть та Книга? Всього рочок почекати — і отримаєш все, що заманеться. Чи забула ти, що до повноліття не можна в травневому ритуалі в коло відьом вступати!  
Зоряна й оком не повела, вперто збирається, на матір і не дивиться. Обличчя кам’яне, очі палають, зла як та чортиця. 
— От дідько лисий! — розсердилась Калина, розуміючи, що донька взагалі на неї уваги не звертає — знай метушиться зі своїм зіллям, яке буде готувати біля річки перед самим ритуалом. — Та щоб тебе підняло та гепнуло! А щоб твоєю мордою та просо молотити! І в кого ти така вродилася тільки така, га?!.. 
— Ти б ротяку зашила, не верзла казна-що, — виліз з-під печі домовик — кудлатий, з довгою сивою бородою, дуже схожий на колишнього ґазду — покійного чоловіка Калини, такий же рудий та з веснянками по всьому тілу. — Твої слова якщо нечистий почує — сама знаєш, що буде. Біда велика! А вона свариться, немов дурна баба… 
— А не біда буде, якщо вона через той ритуал проклятий навіки сили лишиться? —відізвалась сварлива стара. — Якщо взагалі в пекло не провалиться! Ти ж сам знаєш, хто в село приїхав та в шинку третій день добрих козаків поїть своїм зіллям клятим! 
— Стецько Клятий, якого ще називають чортом у червоній свитці, — похмуро відповів домовик, і очі його потемніли, немов туди смоли плеснули.  
— А чи пам’ятаєш, що Іванко, сусід наш, казав? — склала руки на пишних грудях знахарка. 
— Що Стецько поклав око на нашу квіточку…