​Я хочу пам’ятати не лише її зухвалість, а й нашу спільну лють у професії. Ті наші нескінченні словесні битви з бухгалтерією за тендери та бюджети, де ми стояли плечем до плеча. Я пам’ятаю, як ми до хрипоти сперечалися за кожен рядок у протоколі, як вигризали справедливість там, де інші здавалися. Вона була бійцем — прямолінійним і безкомпромісним.

​Я хочу пам’ятати її щедрість, яка не мала меж. Те, як вона притягла величезного ведмедя на перший день народження мого сина — він був такий великий, що ледь проходив у двері, такий самий масштабний і щирий, як і її серце. Вона була дивовижною у своїй увазі до тих, кого любила: вона навіть пам’ятала день народження моєї собаки — дрібниця для аналітика, але цілий світ для друга.

​Я хочу пам’ятати її руки. Не ті, що безсило випустили телефон у листопаді, а ті, що вічно тягнули додому якихось облізлих кошенят і переляканих цуценят. Вона просто не вміла проходити повз біду. Вона діставала їх із підвалів, лікувала, вигодовувала з піпетки і шукала їм дім з такою відчайдушною впертістю, ніби від цього залежала доля всесвіту. У цьому була вся вона — величезна, нераціональна, гаряча любов до всього живого, яка просто не вміщалася в одному маленькому житті. Вона рятувала всіх, кого могла; шкода тільки, що не знайшлося нікого, хто б так само відчайдушно врятував її.

​Я хочу пам’ятати її щиру набожність, ту тиху віру, яку вона несла в собі крізь усі життєві негоди. Її походи до храму не були формальністю — це була її потреба, її розмова з Богом. Вона завжди молилася за всіх нас, щиро вірячи, що молитва — це той невидимий щит, який може вберегти від будь-якої біди. Це було для неї по-справжньому важливим: тримати небо над нашими головами, навіть коли її власне життя руйнувалося. Тепер я розумію, що її молитви були частиною тієї зухвалої прямолінійності: вона вірила в добро так само відчайдушно, як рятувала покинутих тварин, і ця віра робила її світло майже відчутним на дотик. Вона була світлом, яке розсіювало темряву навколо, навіть коли сама опинилася в центрі шторму.

​Ця світла туга — це все, що я можу дати їй тепер. Я не хочу пам’ятати її в тому листопадовому некролозі! Я хочу пам’ятати її сміх і ту невгамовну енергію, від якої ставало зрозуміло: вона не просто йде по життю, вона кидає йому виклик.

​Я роблю вдих, витираю сльози, але вони не зупиняються. Я відпускаю цю історію. У Мадриді нарешті починається ранок, і перші промені сонця такі ж золоті й гострі, як її погляд у ті часи, коли ми ще не знали, що таке втрати.

​Прощавай, Віто. Твій рейс закінчено, але твоє світло — воно все ще тут… у моєму серці.

Книга "Скажи, подруго" .