Сьогодні вийде новий розділ моєї книги “Гра без згоди”, і ви познайомитеся з людиною, яка має велике значення для Іларії.

Я зупинилася в дверях. Оскар одразу підняв голову.

Він завжди відчував, коли я приходжу, навіть якщо я ступала беззвучно. Його погляд, спокійний і уважний, злегка примружений, спіймав мою усмішку. Я й не намагалася її сховати. Вона розливалася по всьому обличчю, як мед по гарячому хлібу.

Багато років він був для мене ближчим, ніж рідні батьки. Міцний, мов дуб, мовчазний, але завжди теплий. Той, хто тримав мене за руку, коли я вперше впала з коня. Той, хто вчив не плакати від болю, а вставати й сідати знову. Колись давно він воював разом із моїм батьком. Іноді, коли батько перепивав і сідав біля каміна з пляшкою, він пошепки розповідав історії й завжди згадував одне ім’я — Кривава Тінь. Так на війні звали Оскара. Тоді я сприймала це як казку, страшну, але далеку, ніби про іншого чоловіка. Бо той, кого я знала, був спокійним і лагідним, з мозолястими руками, що вміли і карати, і пестити коней, і поправляти мені волосся, коли воно вибивалося з коси.

— Оскаре, вгадай, які в мене новини! — вигукнула я, ледь стримуючи сміх. Слова виривалися з грудей, мов бульбашки шампанського.