Фото сипалися з моїх рук, а очі жадібно поглинали ці клаптики щастя: ось Маттео в мене на руках, потім на плечах у батька, спить у машині, обійнявши мого червоного шарфа, біжить за собакою… Далі — незнайомі обличчя, старі чорно-білі портрети з гербовими підписами, жінки у важких сукнях, чоловіки з порожніми гордовитими очима, військові, наречені, вдови із далеких століть, люди, в яких текла кров мого колишнього.

Я роздивлялася їх, відчуваючи вже не відразу, а якесь незрозуміле роздратування від думки, що частина цих людей є генетичною помилкою, через яку Карло народився таким монстром, що це вони винні, бо скоїли якісь смертні гріхи, через що його рід був проклятим. Моя фантазія малювала жахливі картини з шибеницями, стратами, розкішними балами та мерзенними оргіями, від чого мене охопила гостра, майже фізична огида, і я, різко закривши кришку, пішла вниз.