Клара увійшла, як завжди, без поспіху. Темне пальто, зібране волосся, погляд — холодний і точний, як лезо. Вона окинула їх обох швидким поглядом, затримавшись на Аліні на секунду довше, ніж потрібно.

— Нам треба поговорити, — сказала вона. — Сідай.

Це було звернення не проханням, а наказом. Аліна сіла. Матвій залишився стояти, сперся плечем об стіну. Йому так було легше не дивитися Кларі в очі.

Клара не знімала пальта. Вона тримала сумку на колінах, стискаючи ручку так, ніби та могла втекти.

— Аркадій прийшов до тями, — сказала вона рівно.

Кохання без імені