Виявляється людське терпіння має свою межу...

Вітаю!

Гарних всім вихідних!

Запрошую до оновлення роману "Гораль. Не дам тобі піти".

✨✨✨

— Ань, з тобою все добре?

— Дуже добре. — переконливо запевняю.

— Я тобі не вірю. Чому ти не кричиш? Чому не питаєш, хто мені писав? Чому поводишся так, як завжди? Не питаєш, як я жив цей тиждень? Чому не закочуєш істерики? Не влаштовуєш допити?

Знову про себе хмикаю — він вважав та вважає мене істеричкою. Набридло. Тихо зітхаю і на його питання холодно відмахуюся.

— Тому, що більше не цікаво.

— Аню, не обманюй. Я тебе знаю. Поїхали додому, будь ласка!

Спантеличено кліпнувши, знову мовчу. І не тому, що немає, що сказати. А тому, що говорити немає сенсу. Все вже сказано давно і не один раз. То навіщо марно колотити воду.

— Власе, залиш мене. Я нікуди не поїду і не повернусь до твого дому більше.

Книга тут...

Приємних емоцій!