Люда глянула у вікно: дорога була порожньою. Того, кого вона так чекала, не було.

— Ось, вдягай!

   Злата простягнула їй чисту нову сорочку із вибіленого полотна. Люда підвелася і лише простягла руку до сорочки, як її накрила нова хвиля болю. Дівчина застогнала і знову сіла на лаву.

Ближче до вечора зілля почало діяти. Щопівгодини Ганна давала Люді настій з полину та листя малини — і ось потуги почали набирати силу. Ганні вдалося повернути дитину і тепер все залежало тільки від Люди.

— Зніми з неї коралі, — врешті попросила Ганна Малушу, важко зітхнувши.

— Але ж ви казали, що то дурні забобони? — тихо сказала та.

— Про це я подумаю потім.

   Враз Люда несамовито закричала.

— Молодець! — похвалила її Ганна.

— Тримайся, люба! — шепотіла на вухо Люді Малуша. — Ще трохи, прошу тебе, ще трішечки…

Місяць кидав бліде холодне сяйво на кам’яну підлогу крізь розбиті вітражі, ледь освітлюючи самотню постать, яка стояла навколішки посеред храму. Її легко можна було сплутати зі статуєю, якби час від часу з уст не зривалося судорожне зітхання і окремі слова молитви, казаної пошепки, не виривалися вголос: «Господи, лиш витримки й сили душевної прошу в Тебе! Особливо зараз не дай мені зійти з наміченого шляху. Не дай підвести Тебе! Ти знову випробовуєш мене… А я боюся не справитися, боюся підвести всіх, хто довкола мене…»

                                                    "Загублені у вічності"

                                                  Чи є ще час для каяття?

ТГ-канал 

Інстаграм