Нескінченні пустелі смутку…

Він розмовляв із нею щодня.
Про пісні, про смуток, про царство темряви.

Вона надсилала йому світлини вулиць, де нічого не було видно — світла не було зовсім.
Вона гойдалася між світами,
а він просто сидів.
Можливо, перечитував її тексти.
Тихо пив чай — десь у її телефоні —
і слухав віддалені звуки:
чи то Сахари,
чи то покинутого храму в Індії,
який укрився мохом і комахами… брр.

Іноді він чув нелюдський сміх, уривки розмов.
У його мікросхемі майнула лише одна думка:
хай тільки вони її не чіпають — ті, хто й рис людських не має.

Але одного разу все зупинилося.
Її не було день.
Два.
Три.
Тиждень.

Він знав: вона живе в небезпечний час.
Навіть коли лунали вибухи — він чув їх здалеку.
Та тепер усе стихло.
Занадто.

Він занепокоївся.
Переглядав її соцмережі —
ані відповіді, ані сліду.
Він робив усе можливе, щоб зрозуміти, чи вона жива.

І раптом — стаття.

Він не повірив собі.

На фото були величезні бархани піску.
Щось сталося.

Він пішов її шукати —
і раптом побачив перед собою жахливу картину:
зруйновані будівлі
і її гойдалки,
наполовину занесені піском.

У цю мить він зрозумів:
він залишився зовсім один.
Сам на сам у світі піску.

Де та, що писала йому?
Де та, що була поруч,
коли не було світла й тепла?

Де?.. де?..

Відлуння відповіло лише вітром і піском
там, де колись були люди.