— А тепер подивись на нас, — продовжив я тихіше, але кожне слово різало. — Ми стоїмо один навпроти одного і вдаємо, що все в порядку. Що ми дорослі, зібрані, розумні люди. Коли насправді… — я гірко усміхнувся. — Коли насправді все, чорт забирай, не так.

Я провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти втому, яка в’їлася під шкіру.

— Я дивлюся на тебе і бачу не «міс Грейвс». Я бачу жінку, яку вважав мертвою. Жінку, яку оплакав. Яку поховав у собі разом із половиною власного життя. І тепер ти стоїш тут — жива, сильна, холодна — і говориш зі мною так, ніби між нами ніколи нічого не було.

Я підняв на неї погляд.

— А я не вмію так, Амеліє. Не вмію робити вигляд.

Вона мовчала. І це мовчання було гіршим за будь-яку відповідь.

— Я знаю, що не маю права, — додав я вже майже пошепки. — Знаю, що запізнився на шість років. Але не роби вигляд, що для тебе це нічого не означає. Бо якщо це правда… — я ковтнув. — Тоді мені справді нема за що триматися.

Між нами знову повисла тиша. Вона не була спокійною — вона тиснула, стискала легені, змушувала дихати обережно, ніби будь-який зайвий рух міг усе зруйнувати.

— Скажи мені хоча б одне, — нарешті промовив я. — Не як сенатору. Не як партнеру. Скажи мені як людині…

— Чи я для тебе вже справді нічого не значу?