Залишаю їдальню і піднімаюсь на гору. Поки йду, прислухаюсь до другого поверху, чи не чутно братів. Дуже не хочеться з ними перетинатись. Вони злі на мене. Особливо Давид. Тому краще його уникати.

На поверсі нікого і я швиденько біжу до своєї кімнати. Але сховатися всередині не встигаю. Давид з'являється так миттєво, що я не встигаю відреагувати, звідки він вискочив. Тільки що була сама, відчиняла двері, як раптом якась невідома сила штовхає мене до стіни і боляче притискає до неї спиною. Все повітря виходить з легень і я тихо зітхаю, а в очах темніє.

Це мені нагадує вчорашній інцидент.

- Ти догралася, маленька Міра. І будеш покарана, - скрегоче злий голос Давида прямо біля мого вуха.

Як і вчора, він тулиться до мене усім своїм масивним тілом, схилившись наді мною, і спершись руками з обох сторін від голови. Не бачу нічого, окрім його чорної футболки. Намагаюсь вдихнути і в ніздрі потрапляє насичений запах його парфумів перемішаний з чоловічим запахом.

І так само як і вчора, моє тіло реагує на його близькість, і я відчуваю, як мене кидає в жар.

- Я нічого не робила, - кажу твердо, як тільки можу.

Не намагаюсь його відштовхнути, бо вже знаю, що це неможливо. Звільнюсь лише тоді, коли він захоче. Просто ще сильніше втискаюсь у стіну, щоб хоч трішки зробити між нами відстань. Але вільного простору нема, і я чітко відчуваю кожен його напружений м'яз.

- Ти здала нас батькові, - емоційно викарбовує кожне слово. - Я ж просив цього не робити. Невже ти настільки дурненька, що вирішила погратись з нами у війну?

- Я не здавала. Чесно, - починаю важко дихати, а в голові паморочиться.

Що він від мене хоче? Чому причепився? Чому звинувачує мене у всіх бідах?

- А хто? Окрім тебе немає кому.

Нарешті він трішки відсторонюється, щоб глянути мені в очі. А я нарешті можу спокійно дихати. На скільки це можливо.

- Та будь-хто міг це зробити, - витримую його погляд. Показую, що я його не боюся і своєю силою він не владний наді мною. - Ви своїми вечірками не давали спати усій вулиці. Сусіди не сталеві. Напевно хтось пожалівся.

- Погана версія, - хижо усміхається і його погляд жадібно бігає по моєму обличчю. - Ніколи ніхто не жалівся. Чомусь це сталось тоді, як ти з'явилась у нашому домі. От я й складаю два плюс два.

- Поганий з тебе математик, - відрізую дратівливо.

Він хмуриться, звівши брови. Чорне волосся прикриває очі, але я все одно бачу, як його зіниці розширюються, наче у кота перед стрибком. Він стискає губи і знову оглядає моє обличчя, але цього разу його погляд ковзає вниз на груди, прикриті светром, і нижче. Не знаю, що у нього в голові, але те, як він на мене дивиться, трохи бентежить.

Важко ковтаю і зиркаю вбік відчинених дверей. Може вдасться втекти у кімнату і зачинитись там? Просто треба шмигнути під його руки, і дуже швидко бігти, поки він не отямився.

- Давиде, що в тебе за одержимість до нашої сестрички? - важку тягучу тишу розбиває грайливий голос Дем'яна. - Вже вдруге за останню добу я бачу, як ти втискаєш її у стіну своїм тілом.

- Це взагалі не те, що ти надумав, - агресивно відповідає Давид. Він повертає голову до брата, але навіть на міліметр не відходить від мене. Наче йому подобається ось так стояти. - Вона здала нас батькові і тепер через неї ми не поїдемо у гори. Ще й без грошей залишились. Я хочу її покарати за це.

- Як? Розчавивши її собою? - сміється Дем'ян і підходить досить близько, щоб можна було відчути його присутність. - Є більш гуманні методи. Та й не треба її карати, ми нічого не втратили. Ми поїдемо у гори, і вона поїде з нами.

- Не поїду, - викрикую і дивлюсь на Дем'яна. Він хоч і веселий ззовні, та в очах його помічаю напругу. - Ви мене не змусите.

- Змусимо, - задоволено промовляє Давид. - І це буде для тебе ще те покарання.

https://booknet.ua/book/zveden-zaboronena-gra-b448114