Морріган - читати уривок

У Йоль Евелін побоялася вийти з дому, і хоч як кликала її чаклунська хуртовина, хоч як співав вітер за вікнами старої хати, проклята темрявою дівчина не посміла знехтувати усім, ступивши на стежку, що могла привести її до чарівних пагорбів. Але й жити серед людей вона більше не могла.

І я, Морріган, робила все для цього.

Мені було тісно в її крові, тісно в її пораненому холодному серці, що ледь билося в грудях, завішених безліччю амулетів, що не пускали мене у світ людей, що скували ланцюгами з вересу й полину, горобини й падуба. Але скоро повернеться сонце, що набирає сили з кожним днем, скоро поклик сидів, інакше званих Нижнім світом або світом Пагорбів, стане невблаганним, адже йде священна ніч Імболка — ніч, яка дасть мені сили.

І я не проґавлю її, як проґавила ніч чарівного Йоля, і зимовий ліс відчинить мені свої обійми, розповість давню казку, заспіває чаклунську колискову. Я чую, як скриплять сосни в темряві, що стає дедалі густішою, як тіні обіймають червоні стовбури і як сніг замітає стежки.

Палають у всіх вікнах свічки, проводжаючи Евелін у темну гущавину, де сяє серед кучугур іскристе срібло, і люди не думають навіть утримувати її — лише мати потайки витирає сльози, розуміючи, що цього разу не повернеться Проклята. Багаття вогненними ліліями розквітають на вершинах пагорбів, висвітлюючи шлях, іскри танцюють у сутінках, а ліси — суворі й похмурі — стоять на шляху Евелін.

Вона згадує, як зустріла на початку осені свого кривдника, згадує, як тремтіла її рука, як палив шкіру холод, як випав клинок, і як доторкнулася вона на єдину мить до Безодні, що таїлася в Кернунні.

І вона пожаліла підмінка, в тілі якого живе демон Нижнього світу, вона не змогла вбити того, хто має ще шанс повернутися до світла, — нехай не до світу людей, але хоча б до Пагорбів, до світлих хащ, про які розповідають чарівні казки.

Красиві казки.

Кажуть, немає горя й туги в цих лісах, і величні сосни та дуби приховують таємниці Іншого світу, і сонце золотими стрілами падає крізь ажурне листя, і дурманні квіти розпускаються на галявинах... саме там живуть ті, хто зміг позбутися чорного чаклунства.

І Евелін вирішила — якщо не жити їй більше серед людей... треба йти до фей і сидів. Вони не проженуть нещасну.

І для цього треба дочекатися, коли відчиняться ворота між світами.

Пройти лісовою стежкою зі свічкою в руці.

Пронести вогонь повз тіні, що завмерли біля старих дерев і тягнуться до смертної діви, сподіваючись вкрасти її.

Світло, що ллється з долонь, світло, що горить в очах, не дає тіням торкнутися навіть краю її сукні. Очі її потемнілі, немов в них — тіні Іншого світу.

І я, Морріган, набираю силу.

Я хміль в крові, я отрутою проникаю в розум Евелін, я співаю їй стародавні пісні сидів, з якими прийшли вони до Ерін, щоб витіснити демонів-фоморів... я палю її серце новими знаннями, я показую їй, яким прекрасним може бути зимовий ліс. Ось тремтить гілка, вкрита інієм, немов срібним пилком фей, а ось світить засніженими вітами стара ялина, що нависла над яром... ось пні, прикрашені білими шапками снігу, немов кам’яні тролі, причаїлися за кучугурами... ось червона кров горобини горить рубіновим вогнем, і здається, не ягоди це на тендітних тоненьких гілочках, а чарівне самоцвітне каміння, що його добувають у північних горах дварфи.

З-за сосни з’явилася стара бабця — лахміття вкрите інієм, шкіра синя, зморщена, бурульки звисають із розпатланого сивого волосся, а в очах — довга клята зима, що одного дня прийде у світ людей.

Це зимова відьма Кейлік Бхір обходить свої володіння, очікуючи в гості Бригіту — сонячну, весняну, яскраву й золоту, як колосся пшениці, як західний луг, як гірка соснова смола...

Якби я не витравила чудовисько, що зародилося в ніч Белтейну, то зараз воно побачило б світ Ерін.

Але замість цього народилася я.

І я розплющила чорні, як беззоряна ніч, очі, я вклонилася, вітаючи зимову відьму, і пішла поруч із нею блискучим снігом її чародійських володінь. Більше не було тієї, що пішла в травневу ніч в обійми Кернунна. Більше не було тієї, що боялася зимового лісу і його породжень.

Більше не було Евелін.

Заметіль завила диким звіром.

А ми йшли до руїн старої вежі, які не пустили мене влітку до чарівних пагорбів — але тепер, коли поруч зі мною володарка зими, — прохід має відкритися.

І тоді я помщуся за Евелін.

Біля руїн хуртовина на мить відступила, спотворивши страшне обличчя зимової володарки світу — губи її стали тоншими, ніс загострився, чорні вени роздулися на скронях та шиї... Сніг підтанув біля каміння, конюшина та розмарин, базилік та чорниці цвіли, немов усі пори року змішалися біля дверей у підземний світ. Синьо-жовті фіалки з’явилися з-під снігу, простягнула блакитні стріли шавлія, запах ожини й чистотілу, мати-й-мачухи, гіркота вересу й солодкість малини... Дивне, чаклунське місце.

— Далі — сама, — прохрипіла Кейлік Бхір скрипучим голосом, відтягуючи жорсткий комір вовняної сукні, немов їй нічим було дихати. — Я провела, але довести не зможу. Якщо Бригіта допоможе — потрапиш туди, куди прагнеш, але пам’ятай — влада Нуади хоч хитка, але все ще велика. Іди до Туата де Дананн, шукай у них захисту і допомоги. Вони — майбутнє Ерін. Вони — світло її, благодать її.

— Вони допоможуть мені помститися? — різкувато запитала я, жадібно вдивляючись у зелений туман, що стояв біля єдиної вцілілої стіни старої вежі.

— Вони допоможуть тобі почати нове життя, — почувся тихий, немов шелест листя, голос. — Але для цього ти маєш згадати старе. Не проросте нічого на попелищі війни.

Я обернулася, не встигнувши замислитися над тим, що відьма натякала на минулі втілення богині війни і темряви. Що вона говорила про минуле Морріган, у якої були різні імена. І різні долі...

Переді мною тремтіло золотисте видіння з довгими косами, переплетеними стрічками і перлами. У руках видіння тримало білу свічку, і рівне світло її розганяло сутінки Імболка.

Стара відьма позадкувала, заплющуючи очі рукою, щойно Бригіта підійшла до нас. Під ногами весняної діви танув сніг, трави й квіти обплітали поділ її сукні, і було незрозуміло — де закінчується тонкий блискучий шовк, а де починається молода поросль.

— Ти — наречена для того, хто заблукав у колі тіней, — заскляніли очі Бригіти.

Я провела поглядом відьму, що бігла в бік зимового лісу, вона підстрибувала, перескакуючи через кучугури зі спритністю кози або лані, і навіть не вірилося, що тільки но переді мною стояла згорблена бабця, скручена в три погибелі.

— Я не можу бути нічиєю нареченою, — тихо відповіла я. Вогник моєї свічки затріпотів і... згас. Я злякано подивилася на весняну діву, але вона лише з усмішкою — холодною й байдужою — простягнула мені свою свічку, передаючи священний вогонь.

— Не йди в темряву, дивись, яке прекрасне світло, як іскриться воно, як гріє...

— Воно пече... — Я відсмикнула руку від свічки, і на долоні з’явився пухир.

А вовчий мертвий час вив навколо нас хуртовиною, приховуючи сніговою завісою від усього світу. І не хотілося мені йти поруч із Брігітою, Кейлік Бхір — зимова й Неблага, була ближча моєму серцю.

Адже я колись жила, дихала і ходила вже цією землею, просто в іншому тілі. І пам’ятала я, що світло ранило мене. Обпалювало.

Я любила ніч. Любила тумани та згубний ялинник. Любила кружляти над світом на чорних воронячих крилах.

Ось що я згадала в цей Імболк.

І відсахнулася від весняної діви, Дарительки Благ. Вона сумно зітхнула, змахнувши вільною рукою.

— Іди, Морріган! — дзвінко сказала вона, вказуючи на прохід, що відкрився в камінні, він був прихований туманом, але можна було розгледіти колони з малахіту і вищерблені часом сходинки, які ведуть до сиду. — Іди, але пам’ятай — Неблага пітьма не повинна бути злом і погибеллю... Дозволь зцілити твій біль, і — йди.

Але я знову відсахнулася від простягнутої до мене долоні — вузької і гострої, як ніж. Мені здалося, що не тільки пухирі з’являться на шкірі після дотиків Бригіти. Крик застряг у горлі, я ледь трималася на ногах — але віддавати свою темряву не хотіла.

Ця темрява — лише моя!

І біль — мій!

І якщо я забуду про те, як було погано Евелін, вона залишиться невідомщеною. Я не можу зрадити ту, яка покликала мене в найвідчайдушнішу мить, вмираючи від поцілунків демона. Я не можу дозволити її пролитій крові залишитися волати про справедливість.

Вона довірилася мені, зникнувши, розчинившись у моєму стиглому мертвому диханні, вона віддала мені своє життя і своє тіло. І я оплачу свій борг.

Ніхто не скаже, що Морріган обдурила і зрадила.

— Король Нуада візьме на себе турботу про душу смертної, — м’яко, ніби вмовляючи, продовжувала діва-весна, — не відмовляйся від допомоги. Очистися від зла і помислів про помсту... і ввійдеш оновленою в чарівний сид. Якщо ж ти потягнеш усі гріхи й зло за собою... то рано чи пізно вони поневолять тебе. Згадай, що було раніше, Морріган! Згадай колишні свої втілення! Згадай, до чого приводила тебе впертість!  Я хочу допомогти...

— Мені не потрібна твоя допомога... — повільно й тихо відповідала я, намагаючись зрозуміти, про що говорить провідниця. — Я сама вирішу, як мені жити, сама вирішу — чи звертатися до когось по цю допомогу. Де був твій король, коли Евелін помирала в дикій гущавині в обіймах рогатого демона? Де він був, коли кликала вона на допомогу? Де він був, коли благала вона впустити її у світ, де не буде болю і страждань? Де він був, коли я стукала у двері між світами? Він був глухий і сліпий, твій король! Я кликала на допомогу хоч кого-небудь! А тепер... тепер я сама вирішуватиму, що мені робити. І мені не потрібно допомагати. Не заважай! Ось у чому буде твоя допомога!

Зірвавшись на крик, я не помітила, як кривиться від гіркоти й розчарування обличчя Бригіти, як тьмяніє золото її кіс, як срібна плівка затягує бурштин її погляду. Вона опустила руку, у другій продовжуючи стискати свічку. Вогник тремтів. Він бився метеликом у стиглій зимовій ночі.

А я відвернулася і пішла в бік кам’яних сходинок, що тонули в тумані.