Свідомість поверталась поступово, поштовхами. Він чув, ніби здалеку, голос Міри, відчував, як її руки торкались його… І знову поринав у безпам’ятство.

 

Коли врешті прийшов до тями – вже вечоріло. Хлопець напівсидів-напівлежав, притулившись спиною до чогось твердого – дерево, мабуть. Настирливий ломлячий біль пронизував усе тіло.

 

Волосся, брудне і виваляне в мокрій землі, падало на очі і затуляло огляд – та все ж він бачив темну, що перед ним сиділа навпочіпки, уважно спостерігаючи.

 

– Очуняв нарешті, – полегшено вимовила ельфійка. Вираз її обличчя дивним чином поєднував турботу, занепокоєння та звичну вже глузливість. – Знаєш, промінчику, якщо ти мені хотів щось довести – необов’язково для цього затуляти мене собою та ризикувати життям.

– Знов збиткуєшся з мене, – гірко всміхнувся Кель. Мотнув головою, намагаючись струсити брудні пасма з обличчя – руки не слухались, підняти їх він не міг. – Навіть зараз…

– Та що ж ти такий затятий! – Міра схилилась до нього і долонею відкинула його волосся вбік. – Я, може, розвеселити тебе хотіла… Щоб тобі полегшало трохи… – вона пильно подивилась йому в очі.

 

Її волосся звішувалось вниз, легенько лоскочучи обличчя ельфа. А сірі очі – великі й глибокі, мов два прозорих озера – були так близько…

 

Піддавшись раптовому поклику, Кель, зібравши усі сили та ігноруючи біль, припіднявся, подався вперед, заплющивши очі – і їхні губи зустрілись.

 

Це навіть не було справжнім поцілунком – вони просто торкнулись одне одного губами… Ледь-ледь. І завмерли так.

 

І ліс довкола на кілька довгих секунд завмер разом з ними. Звуки довкола зникли – зостався лиш стук сердець та уривчасте схвильоване дихання.