Найкраща форма вибачення

МІЖ НЕБОМ І ТОБОЮ - оновлення вже на сайті!

Не те щоб я хотіла напитися й віддатися Пікульському, беручи пляшку шампанського й погоджуючись на усамітнену прогулянку з ним, але, якщо говорити відверто, трохи розслабитися й пізнати Василя ближче, я була не проти. Можливо, ми нарешті зможемо нормально вибачитися один перед одним і вичерпати всі непорозуміння. Адже саме так і роблять дорослі люди — вибачаються.

Наодинці. Вночі. З алкоголем. Ага.

Ми вибралися надвір і знайшли тиху й безлюдну, але водночас відкриту галявину неподалік від будівлі палацу. По периметру галявини горіли рідкі й тьмяні низенькі ліхтарики. А сама галявина була зразком ідеального, у міру м’якого й густого газону, який так і манив мої втомлені п’ятки.

Я потягла Василя саме туди, і він, здається, був не проти. Дорогою надвір Пікульський за компанію зі мною пригубив трохи шампанського — буквально кілька ковтків, але коли ми вмостилися на газоні й я знову простягнула йому пляшку, він відмовився, пояснивши, що приїхав забирати товариша на власному авто.

Ну й гаразд, мені більше дістанеться.

Підбадьорившись черговим щедрим ковтком, я нарешті вирішила зробити те, чого хотіла з тієї миті, як побачила цей газон. Я зняла свої босоніжки й заодно капелюшок та почала намотувати кола навколо Пікульського, який розслаблено лежав, спираючись на лікоть і схрестивши ноги.

- Ех, Василю, а уявляєш, двісті років тому на цьому місці сиділи аристократи і обговорювали літературу, філософію, науку...

- Ага, а ще бухали і чпекалися в цих кущах, - Василь кинув погляд праворуч.

- Ти невиправний...

- Я-то якраз дуже виправний! На відміну від історичних фактів.

Я не стала поглиблювати тему і продовжила насолоджуватися приємними дотиками ніжної і прохолодної трави.

— Господи, це прекрасно… Не хочеш спробувати? — щиро запропонувала я, тупцяючи туди-сюди.

— Ні, дякую.

— Чому?

— Якось не хочеться потім надягати шкарпетки на брудні ноги.

— Ну так, ти ж не носиш підборів… Тобі не знати, яке це блаженство — зняти їх і торкнутися втомленою ногою чогось по-справжньому приємного… Ммм… — я продовжувала блаженно переминатися з ноги на ногу, виконуючи якийсь дивний танець, у якому змішалися ірландський степ і віденський вальс.

— Думаю, я можу це уявити, — весело зауважив Пікульський, уважно спостерігаючи за мною.

Зрештою я витоптала всю траву в радіусі метра від Василя й сіла поруч із ним, втамувавши раптову спрагу шампанським.

— Ну як, полегшало? — поцікавився Пікульський, поглядаючи на мої ноги, до яких прилипли самотні травинки.

— Майже. Ще б масаж — і цей вечір буде повністю реабілітований.

— Давай сюди, — Василь підвівся й потягнувся до моєї п’ятки.

— Ей, я не це мала на увазі, — злякано спохопилася я, підтискаючи ноги й нервово всміхаючись.

— Та годі, перестань. Потім із усмішкою розповідатимеш дітям, як одного разу один дуже нахабний документаліст масажував тобі ноги як вибачення, — і це був найкращий масаж у твоєму житті!

— Яка провокація…

— Вкрай робоча, — усміхнувся Василь, знову тягнучись до моєї п’ятки. Цього разу я не опиралася.

Я сперлася долонями на траву й поклала ноги на стегно Пікульському, який уже почав розминати праву стопу.

О, боже…

Це було архіприємно.

Надто.

Здається, Пікульський вирішив вибачитися не лише за свою поведінку, а й за гріхи всього людства.