Вітаю, любі. Ділюся смачним уривком з нового розділу роману Кохання без імені. Щиро запрошую кожного. 

Десять років тому....

"Сад тоді був іншим — або це він був іншим у тому саду. Молодшим. Наївнішим. Відкритішим. Дерева стояли густо, листя шурхотіло від легкого вітру, а доріжки були всипані дрібним гравієм, який приємно хрумтів під ногами. Матвій пам’ятав той звук так чітко, ніби чув його зараз.

Він стояв трохи осторонь, біля старої яблуні, і дивився.

Аліна йшла поруч з Аркадієм. Вона сміялася — не голосно, а щиро, відкрито, так, що в нього мимоволі стискалося щось під ребрами. Вона нахиляла голову, коли слухала, торкалася рукою його передпліччя, ніби це було найприродніше у світі. Її очі світилися. Закохано. Без сумнівів. Без страху. Вона була настільки живою, що йому здавалося ніби її образ здатен затьмарити сонце.

Матвій тоді вперше зрозумів, що таке ревнощі. Не злість, не заздрість — а тихий, болісний усвідомлений факт: вона дивиться не на тебе. Вона живе не для тебе. Вона обрала не тебе. Тому що ти – ніхто.