«Найбільше надихає порожня сторінка, найбільше лякає порожня сторінка».
Якщо чесно, я навіть не згадаю, кому належить ця цитата, та й суті це не змінює.
Чергова історія добігла фіналу - майже. Крапка ще не поставлена остаточно, але внутрішнє відчуття підказує: цей шлях пройдено. І ось переді мною знову лежить чистий аркуш паперу. Білий, незайманий, наче щойно випавший сніг.
Тяжке зітхання. Кілька секунд вагання. А потім на аркуші з’являються перші літери. Літери обережно складаються у слова, слова поступово знаходять одне одного й перетворюються на речення. Речення з’єднуються, набирають ритму, дихання, сенсу - і вже народжується повноцінна розповідь.
Крок за кроком, рядок за рядком, повільно, але впевнено чергова історія визріває. Вона ще тендітна, ще потребує уваги й терпіння, але вже живе. І зрештою настає мить, коли вона буде готова вийти за межі цього аркуша, щоб її побачив світ.
Якщо чесно, іноді прокрастинація повністю захоплює мозок. Хочеться побайдикувати, сховатися від думок, дозволити собі нічого не робити й ні про що не думати. Але доля графоманії не дає цього зробити.
Вона не питає дозволу. Вона свербить десь у потилиці, настирливо й невідступно, немов дрібна, але наполеглива думка, від якої неможливо відмахнутися. Вона нагадує про себе в найнезручніші моменти: коли вже майже здався, коли вирішив «ще трохи відкласти», коли переконуєш себе, що сьогодні не той день.
І зрештою ця внутрішня вимога бере гору. Руки самі тягнуться до клавіатури або ручки, а слова, ще не сформовані до кінця, вже просяться назовні. Бо писати - це не вибір і не звичка. Це стан, від якого не втечеш, навіть якщо дуже захочеш.