Якби моя книга «спадкоємиця темряви» була сном...

Це був би сон, в якому відбувається щось темне, зле, моторошне, але ти не знаєш що саме. І саме через це і стає страшно. Ти не можеш це контролювати. Ти не можеш втекти. Сховатися. Поворухнутися. 

Ти просто стоїш... У своїй кімнаті, в своєму домі, зі своїми ж рідними, але все якесь не таке. Знайоме, те саме, але водночас й інше. Сіре. Темне. Холодне. Жахливе... 

Ти не можеш довіряти своєму братові, своєму батькові, своїй подружці... Вони усі можуть встромити в тебе ніж... зрадити. Ти вічно чекаєш цієї зради. Стаєш напруженим, тривожним, навіть наляканим, але з часом починаєш звикати до цього. 

Ти сідаєш за стіл обличчям до дверей, щоб не відчувати себе беззахисним. Прислухаєшся до кожних кроків, навчившись визначати кому які кроки належать. 

Привчиш себе завжди носити зброю. Навіть у ванну. Навіть на вечерю з рідними. ?

Брати ненавидять тебе. Усім тим, хто знає тебе - розповідають огидні плітки, ображають фізично й словесно, здають батькові, а той, в свою чергу, робить з тебе ідеальну ляльку, якою він керує, як хоче.

Тобі говорять як вдягатися, як рухатися, навіть як дихати... А якщо ти робиш щось не так - відразу карають. Жорстокого, без єдиного людського жалю. 

Наприклад, цілий день без їжі, удари різкою по руках, аж до крові, ночівля на вулиці під осіннім дощем в одній лише піжамі або ж місяць без важливих для тебе речей: хобі, книг, прогулянок, шопінгу...

Тебе завжди обходять стороною. В тебе немає друзів, немає матері, немає кому поплакатися, немає кому розповісти про свої болі, переживання чи просто уподобання.

Твій єдиний друг та коханий - зрадив тобі. Кинув, хоча сипав обіцянками і словами кохання. 

Твою улюблену тварину, важливу для тебе, останнє що залишилось на памʼять від рідної людини - продають, без твоєї на то згоди... Просто через те, що вона заважає.

А лягаючи у ліжко, серед ночі, ти прокидаєшся через дивні звуки металу, і коли вони припиняються - ти підходиш до свого вікна, опускаєш погляд на таку знайому вулицю, яку ти бачиш абсолютно кожного дня - а там, два незнайомі чоловіки, в темному одязі, нишпорять, щось замислюють не добре.

І вони помічають тебе. Тобі вже не сховатися... Через кілька хвилин під твоїми дверями чути чиїсь кроки. Ти ховаєшся у ліжку. Але через надто голосний стукіт серця ти навіть не можеш зрозуміти кому належать ці кроки, ці ноги, це взуття. І ти знову відчуваєш страх... Він стоїть, довго, прямо перед твоїми дверима. А твій кинжал аж на столі. І якщо він увійде - ти не встигнеш схопити його. 

Але цей «хтось пішов». Хто він? Невідомо. Але те, що це попередження - зрозуміло і дурню.

На ранок ти йдеш на вулицю, йдеш на те саме місце, де вчора ти бачив/ла тих незнайомців - а там слід... Великий, довгий, ніби щось тяжке тягнули по землі... наприклад, людське тіло...

Справді, страшний сон? А Аурелія де Вільє живе так кожен день і для неї це справжнє життя, а їй лише двадцять. Та ось-ось вона нарешті відчує свободу...

 «Спадкоємиця темряви»