— Він думає, що ти гратимеш за старими правилами. Що ти будеш… як він.

— Я й була, — тихо відповідаю. — Але більше не хочу.

Вітер з моря різко підхоплюється й зриває один з аркушів. Він летить кілька метрів і зупиняється біля чиїхось кросівок. Чоловіча тінь падає на пісок.

— Вибачте, це… —  знайомий голос змушує мене підвести голову.

Вадим тримає наш листок із жирно підкресленою «СВОБОДОЮ». Він читає його, не поспішаючи, а потім дивиться на мене так, ніби бачить уперше.

— Це сміливо, — каже він. — І дуже небезпечно. — «Як і його чарівна посмішка», — прокручую в голові, але не наважуюся сказати. 

— Я знаю, — відповідаю я й підводжуся. — Але хтось має почати.

Вадим усміхається. Не тією легкою усмішкою, якою зазвичай, а серйозною, майже дорослою.

— Тоді я радий, що це ти. — Вадим простягає мені букет з ромашками і я розумію, що він опинився тут не випадково. Коли обертаю голову, то бачу, що Люсі поспіхом збирає свої речі. 

— Це якась змова? — цікавлюся я. 

— Лише невеличкий сюрприз. Тобі сподобається, — промовляє Вадим, перед тим, як натягнути мені на очі повʼязку для сну. — Помітив, що тобі подобаються ініціативні чоловіки, Марі. Сьогодні я буду одним з ним.

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую до прочитання мого роману "Вороги кохання".