Доброго вечора, мої хороші.

  Сьогодні було опубліковано новий розділ.  Наздоганяйте.))) 

Нагадую, ця історія буде безкоштовною до завершення.

Уривок:

Олександр підійшов і зупинився за моєю спиною. 

      - Ти довго будеш тут стояти і двері розглядати? Чи намагаєшся відчинити їх поглядом?  - фиркає. 

      - Вони... Не відчиняються. - повертаю до нього голову і все ж зустрічаюсь з його поглядом. 

      - Як це? - бере мене за плечі і відсовує в сторону.  - Трясця! Дійсно не відчиняються.  Ти що навмисне це зробила?  Чи в ліфті народилась і не вмієш користуватись дверима? - в мене від шоку і обурення очі мало з орбіт не повилазили. Ти дивись який нахабний.

      - Ну звісно навмисне. Я ж завжди мріяла замерзнути на лікарняному балконі.  І задай  це питання собі. Коли я заходила, з дверима було все добре. Так що, саме ти їх зламав. -  теж фиркаю і складаю руки на грудях. Тільки тепер зрозуміла що від злості зверталась до нього на ти. Моя відповідь явно здивувала чоловіка, або роздратувала ще більше. Видно з ним так не розмовляють.  А я відчуваю що починаю не лише сердитись, але й замерзати. І потрібен був мені цей балкон? Та й телефон в палаті залишила. Точно! - Зателефонуйте комусь, нехай нас відчинять. 

      - Я б так і зробив , розумнице,  та в мене здох телефон. Набрав на роботу купу дебілів, які самі нічого зробити не можуть, от і посадили батарею за пів дня. - бурчить наче сам до себе і ще сильніше смикає ручкою. - Дідько! В мене ж зустріч через годину. - починає стукати . 

      - Ну, може хтось з дебілів вас замінить. - гмикаю. - Хоча, куди їм до вас? - він розвернувся і підняв брови. 

      - Тобі не казали що в тебе занадто гострий язик?  

      - А вам не казали що ви буркотун? - Олександр розсміявся. І голосно так, щиро... Вперше бачу його посмішку...  Серце знов мліє і роздратування наче рукою зняло. 

      - Як тебе звати, язвочко? 

       - Яна. - відповідаю і обіймаю себе за плечі. Він мовчки знімає з себе пальто і накидає на мене. Такого я не чекала. Цей чоловік хоче щоб моє бідне серденько взагалі збожеволіло? - Дякую. 

       - Здається я тебе вже десь бачив, Яно? - замислився дивлячись на моє обличчя. - Точно. В ресторані. Кілька днів тому.  - він запам'ятав мене? Ну нічого собі... 

Тихої ночі.

Бережіть себе і своїх близьких.