Віддзеркалення людяності крізь призму Тетяни Гищак

Мої дев'ятнадцять сторінок сумнівів, або Як я шукав у собі людину (а знайшов лише натяк на майбутнє)

Знаєте, після прочитання "Людей та орків" Тетяни Гищак, я відчув гостру потребу підійти до дзеркала і перевірити, чи не ростуть у мене часом ікла. Бо в цьому майбутньому, яке змалювала авторка, все настільки заплутано з "монстрами", що я вже й сам не певен, до якого виду належу після ранкової кави.

Про "справжніх людей" та мою власну шкарлупу Найбільше мене зачепила ця ідея про "вищу" природу походження. Коли читаєш про істот, які вважають себе вінцем творіння лише тому, що так написано в їхньому генетичному коді (чи де там вони це вичитують), мимоволі починаєш іронізувати над собою. Я от теж іноді вважаю себе елітою, бо знаю, чим відрізняється рецензія від простого переказу, а потім виявляється, що я просто сиджу у своїй зручній інформаційній шкарлупі й не бачу далі власного носа.

Цей твір — як холодне дзеркало. Тетяна Гищак підкидає нам тему "майбутнього", але я бачу в ньому своє вчорашнє переконання, що "ми — добрі, а вони — монстри". Самоіронія в тому, що я сам часто поводжуся як той "вилупок", який свято вірить у свою правоту, аж поки реальність не трісне мене по тім’ю. Це справжній гротеск: істоти, що претендують на світло, виявляються найтемнішими всередині.

Чому мені стало недобре? Замість того щоб просто стежити за сюжетом, я почав ставити собі питання "Чому?". Чому мене так зачепила оця нездатність персонажів бачити в іншому — життєву силу? Мабуть, тому, що я й сам іноді закриваюся в собі, як у герметичному боксі, і вважаю, що "не все так однозначно", поки моє власне "я" не починає вимагати істини. Твір змушує зрозуміти: монстр — це не той, хто має інший вигляд, а той, хто втратив здатність до критичного розбору власних гасел.

Мій приватний висновок Ця фантастика — не про інопланетян чи мутантів. Вона про мою власну здатність створювати ворогів там, де потрібно просто ввімкнути світло. Я вдячний авторці за ці дев’ятнадцять сторінок, які змусили мене відчути себе трохи менш "досконалим". Бо бути "справжньою людиною" в цьому тексті — це звучить як діагноз, а от бути тим, хто сумнівається, — це вже шанс на порятунок.

Хоча мені вже понад 14 років, і я маю право купувати такі книги, мені здається, що до деяких сенсів я ще доростаю. Це було боляче, влучно і дуже про тверезо. Тепер головне — не забути розбити свою шкарлупу до того, як вона стане моєю в’язницею.

Для тих, хто теж хоче перевірити свою "людяність" на міцність, лишаю посилання на марафон: https://booknet.ua/blogs/post/363457.