Фінал історії вже скоро!

Кінець історії вже близько).

Раптом позаду почулося тупотіння — хтось ще біг коридором. Я була абсолютно впевнена: це не Матвій. Мисливці не пересуваються так шумно. Їхні рухи — мов у хижаків на полюванні.

Паніка вдарила в груди. Я різко озирнулася й, помітивши глухий коридорчик праворуч, ковзнула туди й втиснулася в нішу в старого дверного отвору, затамувавши подих. 

І саме вчасно. За секунду повз нішу промчав чоловік, якого ведуча називала меценатом — Роман Коралевич. Я навіть не сумнівалася: в його тілі сидів той самий Повертач, що раніше був у Сарковському. 

Майже не було сумнівів і в іншому — він шукав мене. І ще більше лякало питання: чи не знайде.

Бігти в тому ж напрямку, куди щойно попрямував Повертач, було вкрай поганою ідеєю. А що, як він вирішить повернутися? І ми зіштовхнемося ніс до носа. 

Я спробувала штовхнути двері в ніші, де сховалася, — зачинені. Двері навпроти також не піддалися. 

Амулета-відмикача цього разу в мене не було: він залишився в клатчі, який я впустила десь у тому хаосі головної зали, коли намагалася врятуватися від шаленого вереску.

Я зітхнула й уже хотіла визирнути з-за повороту та рушити далі, як раптом по спині пробіг дивний холодок. Усередині мене щось відгукнулося, й наче мікрострумами запульсувала незнайома енергія. 

Я повільно розвернулася і, мов зачарована, зробила кілька кроків уперед. Лише тепер я помітила ще одні двері — зовсім невеликі й непримітні порівняно з іншими в цій будівлі. 

Невпевнено стиснувши ручку, я натиснула на неї... І двері піддалися. Я вдихнула на повні груди й обережно ступила всередину.

Я опинилася в окремій кімнаті. Повітря тут пахло пилом і старою деревиною. Очевидно, це було приміщення, де зберігали експонати з виставкових залів, що чекали реставрації. 

На стіні порушував тишу невеликий старовинний  годинник з маятником, який тихо цокав. Збоку на стіні тьмяно світив один світильник. Його скупе світло відбивалося в дзеркальній люстрі, що лежала на шафі поруч, очевидно також очікуючи на реставрацію.

Незрозуміла густа енергія всередині тягнула мене далі, вглиб кімнати. Там, обперте об стіну й наполовину накрите полотном, стояло дзеркало майже в мій зріст.

Я завмерла за крок від нього. Погляд ковзнув по краю, що визирав з-під тканини. Масивна кована рама з химерними переплетеннями була явно сучасною — очевидно, дзеркало вставили в неї нещодавно. А ось саме скло... Його чорна, як ніч, поверхня була бездоганно гладкою. Від неї виходило ледь помітне бузкове сяйво. 

Я ковтнула… Це воно — дзеркало потойбіччя. У мене не залишалося жодних сумнівів.