Шість років тому вона була для нього просто "малою подругою сестри". Дівчинкою, яка дивилася на нього закоханими очима. Артем висміяв її почуття і зник.

Сьогодні він повернувся. І тепер у його очах не зневага, а хижацький голод. Він викупив її квартиру, він контролює кожен її крок. Він робить усе, щоб вона знову належала йому, але тепер на його жорстких умовах.

— Артеме! Ти що робиш?

— Дивлюсь, — коротко відповів він.

Він окинув поглядом мою кімнату: ліжко, шафа, стіл із ноутбуком, стопка конспектів, мій старий плед на спинці стільця. Нічого особливого. Просто моє життя.

— Ти тут сама? — запитав він.

— А з ким? — огризнулась я.

— З подругою. З сусідкою. З ким завгодно, — він говорив так, ніби це очевидно.

— Я не хочу ні з ким жити. Мені так зручніше.

— Зручніше — не значить безпечніше, — спокійно сказав він.

Я відчула, як мене знову накриває.

— Ти мене вже дістав своїм “небезпечно”. Ти думаєш, я не знаю? Я знаю! Але я не можу просто взяти і зробити собі інше життя за один день!

— Можеш, — сказав він спокійно. — Якщо перестанеш впиратися.

— Та пішов ти, — вирвалось у мене.

Він навіть не змінився в обличчі.

— Ось це твій стиль, так? — спитав він. — Коли страшно, ти грубиш.

— Мені не страшно, — я сказала це різко, хоча голос трохи здригнувся.

— Брехня.