Старий світ помер.

Новий світ народився.

Народився з багна, крові й ненависті - спотворений, без честі, без моралі, без душі.

Я сиджу й дивлюся на цей Новий світ згори і серце стискається, наче його хтось запхав у металеву клітку.

Старий світ…

Ти не був досконалим, але ти був мені рідним.

Я приймала тебе з усіма твоїми вадами - як приймають близьку людину, що дратує, але без якої не можеш дихати.

Ти був моїм домом. І саме тому, коли ти покликав мене - я прийшла. Без вагань. Без сумнівів. На поклик порятунку, на поклик війни.

Ти, Старий світ, ішов крізь сторіччя велично, як старий король, що несе свою корону.

Війни, голод, хвороби - ти сприймав їх, як дрібні перепони, лише зрідка відмахувався від них, мов від настирливих мух.

Ти крокував упевнено, прямуючи до світла Знань, бо вірував у них як у священний вогонь, що розганяє морок невігластва.

Я ледве стримую сльози, коли згадую твої Великі міста - чисті вулиці, блиск фонтанів, що дзюркочуть прозорою, мов кришталь, водою.

Згадую академії, з високими вежами і бібліотеками, повними ароматом пергаменту.

Поля за міськими стінами - оброблені, доглянуті, родючі.

Сади, де спокійно шелестить листя і чути дзвін бджіл.

Ріки, з яких можна було пити, не боячись отруїтися.

Ліси, що дихали волею і глухим гулом звірів, які ще не знали страху перед людиною.

Я пам’ятаю музику.

Її легкі звуки ковзали повітрям, торкались душі, і світ, здавалось, ставав кращим.

Кожна мелодія - мов відлуння серця, що озивається з інших світів.

Але твоє величчя, Старий світ, лишилось у минулому.

Його накрило попелом, і тепер тут панують гроші, насильство й духовна пустка.

Новий світ не знає вдячності. Він не пам’ятає ні коренів, ні честі.

Старий світ…

Ти більше не повернешся.

Ти покинув мене серед бруду, продажності й ненаситної жадібності.

Ти лишив мене беззахисною перед спокусами Нового світу - мов дитину, що раптом прокинулась серед снігової пустощі.

Гей, Старий світ!

Невже ти справді віриш, що я зможу вистояти тут без старих звичок, без того, що тримало мене живою?

На що ти сподівався, кидаючи мене у вир коханої війни, знаючи, хто я, знаючи, як важко мені було відмовитися від минулого?

Ти ж знав… ти завжди знав, що це зламає мене.

Але ти помер. І разом із тобою зник мій сенс.

Мені більше нема кого захищати.

Мені більше нема заради чого жити.

Жити…

Для таких, як я, життя - довге, надто довге.

Ми бачимо, як пролітають цілі століття, як міняються епохи, як світ, що ми берегли, гниє із середини.

І смерть - здається порятунком, але навіть вона не завжди приходить вчасно.

Гей, Старий світ, скажи - навіщо ти кликав мене?

Навіщо розбудив із Вічного Сну, якщо збирався залишити?

Навіщо покликав мене, коли вже вмирав?

Навіщо так тягнув із цим закликом, що навіть я - та, хто могла тебе врятувати - уже не встигла?

Це питання я ставлю собі щоразу, коли прокидаюся.

Навіщо я прокинулася тоді?

Навіщо мені показали смерть світу, який я любила?

І найстрашніше - що мені тепер робити…

Тут, у цьому Новому світі, де ні ти, ні я вже не маємо місця.