Колобок котиться на Конкурс))

Привітики всім))

Можливо я спішу поперед батька в пекло, та несуся сюди з цією новиною, як перелякана сорока з вантажем на хвості, але не можу не похизуватися, що я вирішила тягнути свого Колобка до конкурса "Код Всесвіту"

І звісно що ні, він туди ще не потрапив, але вже стоїть в черзі до кабінету прискіпливого "медогляду" чи підходить він для широкої публіки на більш відкритій сцені під потужними прожекторами та можливо ще й під мікроскопом, як то робитимуть в лабораторії, де йому буде ой як не солодко... Але це вже історія не про то, і не для "тута")))

Ну і маленький шматочок спойлеру))

Виляючи зигзагом, вони насилу доповзли до своїх домівок, і тільки Захарича автопілот потягнув до дому, як Мефодій потягнув його в іншому напрямку.

— Ме-мефодію, ти куди мене тягнеш?

— Як куди? Ти що, забув про парі?

— А, згадав. Ну то давай, як раз мені города треба садити, а ти ж знаєш, що землі в мене багацько, все село можна зігнати.

Мефодій дотягнув сусіда до кролятника

— Ну дивися — вказує Мефодій в кролятник — і готуй мою капусту. Договір є договір.

— І що я повинен там побачити?

— А ти зеньки роззуй і фокус наведи. — сміється діловито Мефодій.

Захарич так і не зрозумів, що повинен там побачити, потер очі кулаками і знову почав  вдивлятися, та все одно побачив тільки круглий силует в тіні. По шаркав по кишенях і намацав маленького ліхтарика. Підійшов ближче, світить в середину, щоб краще було розгледіти, та все одно в очах двоїлося аж поки носом в сітку не довелося уткнутися.

Бачить круглий жовтий м’яч, який дивиться на нього. Захарич все ще не міг зрозуміти, що воно таке. Дивиться то на Мефодія то в кролятник.

— Ну і за що я винен тобі штуцер зелених? За м’яч, на якому ти очі намалював?!

— Колобок, привітайся з дорослим дядею. — посміхається Мефодій.

Колобок підкотився впритул до сітки

— Привіт. — дивиться Колобок Захаричу в очі.

Захарич сходу протверезів, вип’ячив очі з одвислою щелепою.

— Та годі вже! — повернувся сусід до Мефодія — Іграшку посадив до клітки і фуфло мені тулиш, як лоху!

— Кажу тобі, він живий!

— Те що він уткнувся мордою в сітку і сказав “привіт” ще не доказує, що то не іграшка на пульту. Вирішив за допомогою дешевої китайської іграшки з мене бабла скосить?! Я не на стільки п’яний, і тим паче не на стільки тупий, щоб на твій розводняк повестися!

Захарич тільки надумав йти геть, як тут Колобок запитав: ”Що таке дешева китайська іграшка? ”. Сусід знову втупився в клітку і вже тепер нагнувся, щоб зрівнятися очима з істотою.

— Ну гаразд балакалка, що ти ще вмієш говорити?

Колобок з хрустом скоринки скривився в гримасі від перегару старигана.

— Я не балакалка, мене звати Колобок, і що я повинен казати?

Захарич все з тою ж недовірою вдивлявся в істоту

— Хто ти й звідки взявся?

— Я не знаю хто я. Я лише знаю, що я буханець хліба і мене баба Марфа спекла в печі, а що таке Хліб?

— Ну хліб то є їжа, і ми його їмо. Ну а ти щось не дуже апетитно виглядаєш. А що їси ти?

— Нічого, мені не потрібна їжа. А для чого вам їжа?

З кожним питанням Захарич продовжував дивуватися. Він не хотів вірити в те, що ця істота жива, але і для іграшки воно було занадто балакуче і реалістичне. Хміль вивітрився повністю, чого не можна було сказати про Мефодія, який продовжував хитатися.

— Слухай, Мефоде, мені вже час додому, мене жінка вже, мабуть, зачекалася. Давай я до тебе завтра навідаюсь, так би мовити, на тверезе око по краще ознайомитись з цією чудо технікою, я так розумію японською. Ось тільки де ти стільки коштів на неї взяв? Ну то таке, розберемося.

— Ну як знаєш. Ну ти капусту мою все одно прихвати.

Захарич сковтнув, кивнув мовчки та пішов геть із двору до дому.

Мефодій провів його очима і повернувся до Колобка.

— Ех, буханко, чую, ти мене заможним зробиш. Підемо до хати, я тебе хоч деяким трюкам навчу, ото вже тоді точно не скаже, що ти іграшка.