Кілька років тому я була цілком впевнена: найкращі книги пишуться тільки на папері. Саме тоді життя привело мене на зустріч із автором, який презентував свою нову роботу. Того дня він ділився письменницькими історіями та відповідав на запитання залу.

— Як вам зручніше писати: на ноутбуці чи на папері? — запитала я. Чомусь була впевнена, що він спершу пише все в записнику, а вже потім переносить текст у електронний формат, щоб надіслати видавництву.

— Зараз світ сучасних технологій. Не думаю, що хтось готовий передруковувати таку кількість тексту. Тому я одразу пишу на ноутбуці — мені просто ліньки переписувати все двічі, — весело відповів письменник, трохи здивувавшись моєму запитанню.

У той момент мій світ перевернувся. Прийшовши додому, я глянула на свій стіл і зупинилася поглядом на чорнильниці та пері на підставці. У мене завжди була схильність романтизувати все, до чого торкаюся. І певний час я справді писала чорнильним пером))

Згодом моя думка змінилася. Коли тексту та виправлень стає багато, розумієш: витрачати час на переписування — розкіш, яку важко собі дозволити. Тож зараз я теж клацаю по клавіатурі й не ускладнюю собі життя. 

А перо вишукано стоїть на поличці, поки що виконуючи роль декору

Сучасні історії потребують швидкості, хоча іноді герої моїх книг змушують мене так нервувати, що хочеться повернутися до пера... просто щоб в них поцілити! Саме такі відчуття у мене викликає Денис із моєї книги «Не дратуй мене»

Хто любить книги про студентів із тропом від ненависті до кохання, ось анотація:

Він дратує мене з першого дня.
І не просто «легко дратує», а бісить до ступеня, коли хочеться кинути в нього черевиком.

Денис — харизматичний, самовпевнений, ідеально-нестерпний тип, який раптом з’явився в моєму житті, наче проблема, яку я не замовляла.

І, на жаль, він до біса симпатичний — настільки, що хочеться і вдарити, і поцілувати одночасно, бо він зводить мене з розуму, змушуючи ненавидіти й шалено хотіти його дотику.

Прочитати безкоштовно можна тут «Не дратуй мене»