Чому мій твір не альтернативна історія

Вітаю, друзі. Вчора ознайомився з рецензією  Єви Ромнік на мій твір Стежками князя Кия. Я не буду вдаватися в деталі цієї рецензії і не збираюся її критикувати, проте один момент зазначу. І авторка рецензії, і її коментатори не задоволені тим, що я не подав твір як альтернативну історію. 

Пояснюю, чому я це не зробив. По-перше, що таке альтернативна історія? З Вікіпедії відомо, що альтернативна історія — жанр фантастики, присвячений зображенню реальності, яка могла б настати, якби історія, в один зі своїх переломних моментів (точок біфуркації або точок розвилки), пішла іншим шляхом. Тобто альтернативна історія — це варіант зміненого розвитку подій. Я ж подаю свій твір не як варіант зміненого розвитку подій, а як можливу версію того, що наше минуле сфальсифіковане і події могли бути зовсім іншими. Я не кажу, що це правда на сто відсотків. Але я кажу, що це можливий варіант минулого.

По-друге, я прочитав багато авторів і скажу одне: жоден автор, який описує минуле згідно зі своєю версією, ніколи не скаже, що це альтернативна історія. Навпаки, автор прагне показати в художній формі, що минуле може бути таким, як він написав. Як приклад назву українського письменника Івана Білика і його роман «Меч Арея», який був заборонений в СРСР. У ньому автор змалював племена гунів, які за офіційною версією прийшли з Азії, як давніх слов'ян — предків українців, а їхнього вождя Аттілу — як київського князя Богдана Гатила. І на підтвердження цього він випустив додаток до роману «Аксіоми недоведених традицій». У ньому він обґрунтував слов'янське походження гунів.

Сучасний автор Лесь Качковський у романі «Вибір князя Аскольда» описав хрещення князя в Болгарії папськими легатами з Риму, хоча за офіційною версією він хрестився від Візантії під час невдалого походу на Царгород. Але, як і Білик, він не пише, що це альтернативна історія, а також обґрунтовує свою версію, правда, в окремій документальній книзі «Загадка князя Аскольда».

Моя версія про князя Кия також буде обґрунтована тут на Букнет у книзі Таємниці давньої України.

На початку 2000-х в Україні були популярними книжки Юрія Канигіна, зокрема його праця «Шлях аріїв». Це роман-есе, як називає його автор. У ньому подана його розмова з тибетським ламою, якого автор називає гуру, і який, за його твердженням, знає українську мову, давню історію України та таємниці давніх цивілізацій. Але твір чомусь поданий не як альтернатива історії, а як прихована реальність.  

Те саме можна сказати про книгу еніолога Олександра Кульського «Стежина над безоднею», яку я зараз читаю. За твердженням автора, це роман еніології, хоча, на мою думку, це швидше нагадує художньо-документальну працю, в якій поєдналися езотерика, паранормальні явища і деякі аспекти минулого, відмінні від того, що нам розказує академічна наука. Автор також не подає багато суперечливих фактів як альтернативну історію. Натомість у своїх твердженнях про певні події він посилається на інших дослідників, в більшості імена яких не названі, або просто констатує їх як факт.  

Тому в мене висновок один: мій твір не є альтернативною історією, а є іншим поглядом на минуле, яке насправді може йому відповідати. Тобто, як і у випадку з Білком і Качковський, у ньому використовуються художні засоби для пошуку істини. 

Також, щоб зрозуміти мій твір, рекомендую прочитати цю статтю.