Моя фаворитка)

Вітаю, мої любі читачі!)

Мова піде про історію, яку я нещодавно завершила. Не знаю, чи то я так багато в неї вклала, чи то справді вийшло дуже цікаво, але на сьогодні ця книжка - моя фаворитка)))

Ці герої мені вже наче рідні. Доля підкинула цим двом нову можливість бути разом, хоча дехто думав, що втратив своє кохання назавжди:) Не буду писати про них багато красивих, заохочувальних речень, хоча Надя та Мартин того варті. Краще прочитайте цю емоціну історію)))

Не той чоловік

ФРАГМЕНТ

Як не дивно, першою у медичному центрі, хто завів з Надею розмову про весілля, стала матуся Андрія. Відбулось це у вівторок в другій половині робочого дня.

Марта Дякун зупинила Надю посеред коридору, буквально вхопила за руки та потягнула до найближчого вікна.

— Надю, яка ж я за вас з Мартином рада! — захоплено вигукнула зазвичай стримана жінка та поглядом оцінила каблучку, яка тепер красувалась на пальці Наді. — Яка… вишукана річ. Діамант? — розпитувала Марта Кирилівна так, наче вони були якщо не подружками, то бодай добрими знайомими, але це не відповідало дійсності. Надя мало що знала про матусю Андрія, а ця безумовно вродлива жінка завжди ставилась до Наді, як до доньки шефа — ввічливо та холодно. Що ж сталось? Така зміна в поведінці була б зрозумілою, якби Надя виходила заміж за її сина. А так…

— Спасибі, — стримано відреагувала Надя, подумки відмічаючи, як сильно схожий на свою матусю Андрій. Принаймні, зовні. Про каблучку ж вона не промовила жодного слова. Надя не хотіла обговорювати її з зовсім чужими людьми.

— Пам’ятаю, як одружувались твої батьки. Це було справжнє студентське весілля. Ми навчались на одному курсі, ти ж знаєш?

— Так, я про це чула, — кивнула Надя.

Їй зовсім не хотілося балакати з жінкою, яка нагадувала їй про Андрія, однак просто розвернутись та піти було б неввічливо. До того ж Надя хоча і є донькою власника медичного центру, але усього лише інтерн. Їй не хотілося, щоб у працівників закладу склалася думка, що вона пихата та невихована.

Марта Дякун підійняла виразні, доглянуті брови й поцікавилась:

— Від кого чула? Григір тобі сказав?

В її голосі пролунало щось таке, що примусило Надю придивитись до пані Марти уважніше. Майже професійний макіяж, ідеально укладене каштанового кольору волосся, гарна фігура, пошитий по фігурі медичний халат, на струнких ногах туфлі на зручних підборах замість капців, які зазвичай носять медичні працівники. Надя знала, що Марта Кирилівна Дякун незаміжня. Однак, мабуть, колись була, бо має сина, до того ж старшого за Надю. Скільки ж років цій жінці? Точно не менше, ніж Григору Блажку. А ще — невже Марта Дякун нерівно дихає до батька Наді? Відколи? Цікаво, а батько про це знає?

— Не пам’ятаю, — відповіла Надя, і знову збрехала, бо про цей факт їй повідомив Андрій.

Надто вже Наді не хотілося згадувати колишнього коханого у розмові з його матусею. Ще почне розпитувати, за яких обставин Андрій про таке обмовився. До речі, це було перше, що він їй сказав. Надя тоді вирішила, що це був привід для знайомства.

Вочевидь відповідь Наді завідувачку діагностичного відділення розчарувала, бо жінка одразу помітно стиснула губи. Однак Надя не мусила їй догоджати. Інтернатуру вона проходила не під керівництвом Марти Кирилівни. До того ж у цієї жінки вже є невістка, от нехай і догоджає.

 Матуся Андрія доволі швидко себе опанувала й знову всміхнулась.

— Обов’язково прийду до вас на весілля. Уявляю, яка у тебе буде шикарна сукня. Купуватимеш чи шитимеш на замовлення?

Навіщо їй аж такі подробиці?

— Купуватиму, — повідомила Надя.

Чесно кажучи, вона не відчувала такого сильного ентузіазму з приводу весільної сукні, як Марта Дякун. До того ж якби Надя й хотіла щось пошити на замовлення, то точно не встигла б до весілля, яке готувалось поспіхом. Проте її співрозмовниці про такі подробиці знати не варто.

— Який бренд? — очі Марти Кирилівни так зацікавлено зблиснули, що Надя аж розгубилась.

— Бренд? — Якби ж то вона знала! Сукнею займається її майбутня свекруха. — Це поки що секрет.

— Розумію, — всміхнулась жінка. — Бачу, що ти полюбляєш секрети. Ніколи не бачила тебе разом з Мартином. Ви ще в університеті зійшлися? А може це батьки вирішили вас одружити?

От цікаво, чого прагне ця жінка? Надя навіть не підозрювала, що матуся Андрія настільки допитлива. Аж занадто. Дивно, що вона не помітила, що Надя зустрічалась з її сином. Що ж відповісти, щоб Марта Дякун нарешті відчепилась?

— Вгадали, — видала Надя, і Марта Кирилівна негайно підійняла брови. Мабуть, вирішила, що версія з бажанням батьків об’єднати сім’ї, а може й статки, була правильно. Тим часом Надя нахилилась вперед і тихо, наче справді довіряла таємницю, додала: — Я справді страшенно полюбляю секрети. — І нехай тепер думає, що хоче. На щастя, у цю мить завібрував телефон. Надя поглянула на дисплей і повідомила: — Мене Валентина Антонівна викликає. Тож вибачте, але мушу йти.

Надя ввічливо кивнула, прощаючись, і рушила геть, не оглядаючись. Вона справді отримала повідомлення від завідувачки гастроентерологічного відділення. Надя знайшла Валентину Антонівну в її кабінеті. Завідувачка сиділа за робочим столом і зосереджено дивилась у монітор комп’ютера. Невже щось сталось?

— Ви мене шукали?

— Шукала, — промовила жінка й всміхнулась. Її обличчя негайно проясніло. — Щойно заходив твій батько та вручив мені ось це.

Валентина Антонівна продемонструвала Наді дуже гарну, ніжного персикового кольору ажурну листівку. Мабуть, це було запрошення на весілля. Наді навіть соромно стало, що вона не знала, як воно виглядає.

— Зрозуміло, — пробурмотіла Надя сором’язливо.

Тим часом Валентина Антонівна підвелась зі стільця й рушила їй назустріч. Коротко обійняла.

— Щиро за вас радію та обов’язково прийду, — промовила, вглядаючись співрозмовниці в обличчя.

— Спасибі, — подякувала Надя щиро.

Цю жінку вона безумовно хотіла б побачити на своєму весіллі, хоча цей шлюб і стане фіктивним.

— Ти як себе сьогодні почуваєш? — поцікавилась Валентина Антонівна, натякаючи на вагітність.

— Загалом непогано. Якби зранку не нудило, то взагалі б поскаржитись не було на що.

— Це мине, — кивнула завідувачка. — Головне, не перенапружуйся з підготовкою до важливої події. У спеціаліста вже була?

— Ще ні. Піду після весілля, — відповіла Надя. — Не хочу зайвих розмов з цього приводу. До того ж весілля вже от-от.

— Тоді гаразд. Щодо розмов… — Валентина Антонівна повернулась до робочого столу. — Надю, розмови будуть завжди, тож не звертай на них увагу. Декому властиво шукати чужі хиби, щоб не звертати увагу на свої.

— Я намагатимусь, — відповіла Надя. — Я можу йти? Мені ще треба зайти до пацієнта з хронічним колітом у п’ятій палаті.

— Так, звісно.

Щойно Надя опинилась за дверима, як її вхопили за лікоть.

— Якого… — Надя поглянула навкруги й лише тоді продовжила: — Ти не маєш жодного права мене… ось так хапати, Андрію. Взагалі до мене не підходь.

— Якщо я чогось хочу, чужі бажання мене не цікавлять, — дуже сердито, хоча й тихо заявив Андрій Дякун.

Надя вже це помітила. Мало того — відчула на собі. Шкода, що вона раніше його таким не бачила.

— А мене не цікавлять твої бажання, — прошипіла Надя, намагаючись звільнитись. — Негайно відпусти, мені боляче,

— Заспокойся. Чого сіпаєшся? Я лише хочу побалакати. Ходімо кудись, де немає зайвих очей. — Вродливим обличчям промайнула неприємна усмішка. — Боїшся, що нас побачить твій новоспечений наречений?

Наді знову захотілося вдарити цього нахабного чоловіка. Шкода, що вона досі на нього реагує. Краще б їй було байдуже.

— Нікуди я з тобою не піду. Хочеш щось сказати, кажи тут.

Андрій поглянув вздовж коридору, озирнувся. Було помітно, що йому не хочеться розмовляти при свідках.

— Ну хоч на два кроки вбік відійдемо.

— Хіба що до вікна, — погодилась Надя, бо зрозуміла, що Андрій так просто не відстане. Та й до найближчого вікна справді було метрів зо три.

— Якого біса ти накоїла? — поцікавився Андрій, щойно вони зупинились.

— Не зрозуміла, — підійняла брови Надя.

— Усе ти розумієш, — він її трусонув. — Поясни мені, навіщо ти виходиш заміж за цього шмаркача? Що він може тобі дати? Батьки настояли? Гроші до грошей?

— По-перше, Мартин — не шмаркач, а по-друге… Тобі яке до цього діло? Ти від нас відмовився — від мене й від дитини.

Наді було боляче таке промовляти, але вона мусила. Натомість Андрій всміхнувся, хоча його очі були примружені та злі.

— То це через мене? — промовив він єхидно. — Ревнуєш? Хочеш, щоб я повернувся?

— Що?! — не повірила своїм вухам Надя. Це ж треба таке вигадати. — Навіть в думках не було!

— Ще і як було, інакше навіщо уся ця… метушня? Але якби ти була розумнішою й трохи зачекала, я б щось вигадав, щоб ми могли бачитись. Гадаєш, мені було просто, як ти сказала, від тебе відмовитись? Ти — надто спокуслива лялечка…

Надя похитала головою. Обурення її буквально розпирало.

— Який же ти нахабний тип…

— І тобі це подобається. Усім жінкам таке подобається, — хихикнув Андрій. — Ми ще могли б бути разом. Мені лише був потрібен час і простір. Я б цілком міг жити на дві родини. Мені навіть подобається ця думка. А лише хотів, щоб ти змирилась з тим, що будеш у мене не єдина.

— Ти це серйозно кажеш? — здивувалась Надя. Такого вона точно не очікувала.

— Цілком. Так багато хто живе, і навіть задоволені. Можливо, я й поспішив зі своїм зізнанням, але ти застала мене зненацька. А ще мама — залиш її, не чіпай…

— Що ти сказав? — стрепенулась Надя. — Марта Кирилівна знає, що ми з тобою… Боже!

— Ну, вона ж не сліпа. Жінки взагалі уважні до дрібниць, а матері — особливо.

Наді аж недобре стало.

— Про мою вагітність ти їй теж повідомив? — поцікавилась вона глухо. Наді не вистачало повітря.

— Поки що ні, — замислено промовив Андрій. — Однак ти права, над цим варто подумати. Можливо, й треба буде повідомити. Все ж бабуся…

— Тобто? — Надя жахнулась. — Навіщо?!

— Поки що не знаю, але поміркую над цим.

— Ненавиджу тебе! — сіпнулась Надя. — І відпусти мене нарешті. Не боїшся, що мій батько нас побачить і зацікавиться, наскільки добре ми знайомі?

Андрій перестав всміхатись і таки відпустив її лікоть. Бодай чогось він остерігається.

— Від ненависті до кохання — один крок. Тож у нас ще все попереду. Одного не розумію — Надю, навіщо ти все ускладнила? Цей твій поспішний шлюб зовсім нікому не потрібен, і задоволення нікому не принесе.

— Андрію, ти при своєму розумі? Яке задоволення? Я — вагітна!

— Пам’ятаю. Зачекай, то ти вирішила нав’язати своєму шмаркачеві дитину? Скажеш, що вона — його? Ха! То може між вами вже щось і було? — Андрій знову хотів вхопити її за руки, але передумав. Мабуть, згадав про Григора Блажка. — Звісно, що було. Інакше навіщо б він погодився на цю авантюру. То виходить, що ти — ще те стерво, Надю. — Андрій підсунувся ближче. — А знаєш, мене це ще більше заводить.

Вона зрозуміла, що зараз її знудить.

— Надя! — несподівано пролунало зовсім поруч.

Це був Мартин. Вона буквально кинулась до нього, так нічого і не відповівши Андрієві, і з розбігу тицьнулась чолом в груди нареченому. Той трохи незграбно обійняв її однією рукою.

— Як добре, що ти тут, — промовила щиро, бо ще ніколи не була настільки рада його бачити.

— Він тебе образив? — тихо поцікавився Мартин, а в його голосі відчувалось щось таке, що примусило Надю уважно поглянути нареченому в обличчя. Вона не хотіла, щоб через неї Мартин якось постраждав, бо він точно не винен в тому, що Надя так сильно помилилась.

— Ні, — похитала вона головою, але потім додала: — Майже ні. Точніше, намагався, але в нього не вийшло. Майже. — Надя розуміла, що її слова лунають непереконливо, але й брехати не хотілося. — Не зважай. Все гаразд. Але… ти дуже вчасно прийшов.

— Тоді добре, — кивнув Мартин, а Надя озирнулась. Андрій вже кудись пішов, однак у дверях свого кабінету стояла Валентина Антонівна та замислено спостерігала за нареченими. Невже вона щось чула?

Інстаграм 

Телеграм  

ТікТок

Приємного дня!

Софія