Про «між крилами» — від мене, не від автора

Я не знаю, як правильно про це писати.
Тому напишу чесно.

«Між крилами» — це книга, яку я починала без плану.
Без чіткого сюжету.
Без впевненості, що взагалі наважуся її показати.

Я просто почала писати — і раптом зрозуміла, що вже не я веду історію.
Вона веде мене.

Лея з’явилася тихо.
А Аеліон…
Він прийшов так, що я не встигла захиститися.

Я пишу — і ловлю себе на думці, що сама в нього закохуюся.
У його мовчання.
У його стриманість.
У те, як він бере відповідальність навіть тоді, коли не має права відчувати.

У мене вже є чернетки. Багато.
Сцени, які я перечитую і думаю:
«Ні, це не можна тримати в собі. Це треба відпускати».

Мені не терпиться їх опублікувати.
Бо ця історія не про ідеальних героїв.
Вона про вибір. Про заборони. Про бажання, яке сильніше за правила.
Про жінку, яка прокидається.
І про ангела, який за це може впасти.

Я не обіцяю легкий текст.
Але обіцяю чесний.

Якщо ви читаєте «Між крилами» —
знайте: я проживаю цю історію разом із вами.
Іноді навіть сильніше, ніж планувала.

Дякую, що ви тут.
Лея і Аеліон — уже не тільки мої.