Важкі краплі дощу змивали кров і попіл, але не стерали пам’ять.
Він стояв нерухомо, мов викарбуваний зі сталі та волі, серед тіл переможених. Колись тут билися серця імперії — тепер лише руїни, тремтячі в жовтавому світлі палаючого неба.

Він був обраний.

Не коронований владою і не народжений у палацах — його вибрала сама історія. Його шлях пролягав крізь полум’я, зраду й безжальних битв. Він бачив, як диктаторська імперія, жорстока й деспотична, пожирала світи, ламала народи, перетворювала страх на закон. І він прийшов, щоб покласти цьому край.

Вогняний меч у його руці горів пекельним вогнем — у ньому кипіла лють поневолених і надія тих, хто не дожив до цього дня. Краплі дощу, торкаючись леза, миттєво зникали в парі, ніби стихія дощової планети визнавала його право на перемогу.

Він пройшов цю битву. Пропалив вогнем люті. Розплавив у спразі помсти!
Крізь хаос, крики, біль, сталь і вогонь.
Крізь тиранію.

І тепер він стояв тут — переможець. Сам серед руїн колись величної імперії, що впала під тягарем власної жорстокості. Не як завойовник, а як вирок. Не як бог, а як останній аргумент свободи.

І десь у тиші, за шумом дощу, народжувалося нове майбутнє.