Наближався Йоль. З його чарами, магією… та диким полюванням, як цієї чарівницької ночі буде мчати чорнильними небесами над королівством. Багато хто не знайде дороги додому, якщо вийде за поріг. Не можна відповідати на поклик вітру та хуртовини, не можна заступати дорогу псам повелителя дикого полювання… Але якщо знайдеться такий сміливець, не злякається примар та духів, мерців та привидів — то можливо, виконають його найпотаємніше бажання сили зими та пітьми.

Відьма вірила, що не біди принесуть цього Йоля примари. Вірила, що ці дванадцять днів та ночей, коли будуть відкрити межі між світами, допоможуть їй прикликати чарівництво духів. І врятувати лицаря, остаточно відігнати від нього смерть. А вона ходила навколо будиночка Стефанії, скрипіла снігом, виття її вовче доносилось звідусіль, вона заглядала у віконця своїми чорними очима… дзеленчали на вітрі холодному опівнічному йольському кістки, що прив’язані були до поясу мари.

А Стефанія вішала на стелю та вікна омелу та гостоліст, прикрашала оселю травами чарівними, амулетами, які відгонять злих духів, які не пустять смерть на поріг. Йоль означав — скінчиться темна ніч, народиться нове сонце, нове життя… І треба вірити в це. Треба сподіватись на краще. І чари її стануть сильніше, і світла стане більше… і зникнуть за межами іншого світу мерці та гончаки короля Йоля, і хвороби та смерть відступлять…

— Скажи, чому ти самотня тут живеш? — запитав цього вечора лицар, коли лихоманка від нього відступила.

Звали його Ярлондом, і був він сином одного з тих лордів, які багато років тому на Північ з королем ходили... Після того повернулися воїни багатими — вдалий улов виявився, підкорили вони далекі землі, але привезли з собою не тільки хутро, зброю та коштовності... Деякі знайшли дружин на далекій холодній Півночі, і були ці діви білошкірими та зі сріблястим волоссям… з крижаними кришталевими очима та такими ж серцями. Багато хто з них загинув від туги своїми рідними краями, не витримавши життя на чужині. Так і мати Ярлонда — встигла лише народити сина та дочку своєму чоловікові, і розтанула, немов сніжинка. І був Ярлонд блакитноокий і білявий, весь у матір. Тільки дивився він якось дивно — очі його здавалися уламками льоду, байдужі та порожні. Немов жила у Ярлонді Північ дика, жила в його погляді хуртовина, завірюха кружляла.