"Сім граней обману". Рецензія

Це детективна історія Сергія Брандта https://booknet.ua/reader/sm-granei-obmanu-b438794?c=4780403&p=2  з напруженою атмосферою, загадками, з погонями, перестрілками, декількома трупами, відчайдушними і сміливими головними героями, магічним перстнем, картами таро, діамантами, французькими Альпами, комісарами поліції і приватним детективом.

 Лоретта і Сергій – любляче подружжя, встряють в авантюрно пригоду, проте за щасливого збігу обставин не тільки виходять сухими з води, а й разом з друзями отримуються перемогу над злочинцями. У завершенні вони проводять прекрасну літню відпустку, насолоджуючись один одним.

Всі атрибути жанру дотримано. І за викладеним сюжетом це має бути захоплююча історія. Аби не втрутився той, якого автор не називає.

Все починається із загадкового листа, який Микита пише своїм друзям замість того, щоб зателефонувати, або написати повідомлення з запрошенням у гості. Без сумніву, це дуже інтригуюче, хоча і немає ніякого сенсу.

Микита ще недавно був гарним актором, але зненацька став винахідником і створив новий спосіб синтезу штучних діамантів: якщо у жовтуватий гель додати певні порошки і опромінити ультрафіолетом, він перетвориться на діаманти. А чому ні? В детективі достовірність не обов’язкова  - основне інтрига і розслідування.

Отже перейдемо до розслідування.

Микита привозить у Францію з собою друга Сергія в якості юридичного супроводу для підписання договіру з відомим ювеліром. При цьому відомий ювелір приходить на зустріч без юридичного супроводу і підписує договір в кафе на березі Сени. А нотаріус потім завірить, це український адвокат спокійно допускає. Вірогідно то все романтика, що у французів в крові і мимоволі передалася українським мандрівникам. Підписали, розійшлися. Але коли в номері отелю ювеліра знаходять мертвим, в першу чергу наручники одягають на українських туристів, бо вони його останніми бачили в живих (в кафе на березі Сени). Це без сумніву дуже вагома причина, щоб одягнути кайданки на іноземців. Ніде не написано, що герої заходили в номер до ювеліра, що їм про місце злочину щось розказував поліцейський, не написано, що їх допитували в кімнаті, де лежить труп, але вони знають, що з трупа зникла каблучка, а з номера - їхній договір. Якщо ти приїжджаєш до Парижу, щоб підписати важливий договір, то це готовий мотив, щоб вбити свого партнера і забрати договір. Отже французькі комісари, як і ювеліри – ті ще романтики. Однак навіщо, щоб поліціанти робили логічні висновки? Головне в детективі динаміка, інтрига і погоні.

І так  - погоні. Герої женуться на машині за потягом з вугіллям. Це не просто вугілля, в ньому заховані діаманти. Як? Дуже просто: береш діамант в Південній Африці, покриваєш його чорною поліефірною смолою, але з домішками морфіну. І вуяля! Ніхто не здогадається, що ти перевозиш не вугілля, а вагон діамантів, та ще й наркотик. Якщо це не цілий вагон діамантів, то як потім знайти окремі діаманти у вагоні вугілля? Тут Попелюшка зі своїм горохом і фасолинами (чи що вона там розділяла) відпочиває.

Проте яке це має значення, коли в кінці є зустріч з небезпечними вбивцями, а головні герої кохають один одного.

Очікуєте, що розіб’ю кохання в пух і прах? Ні, з коханням все нормально. Коли є справжнє кохання, то ніякі ворожіння, навіювання і пулі не візьмуть. Це всім відомо і не критикується.

Зверну увагу тільки на епітети і метафори. Всі вони чуттєві і атмосферні.

Наприклад: «Надворі літнє сонце розпікало каміння тротуарів, а липи шепотіли одна одній на вушко старі історії» - Дарма, що тротуари з каміння в 2017 році навряд чи викладали і у лип немає вух.

«Голос її був м’якшим, ніж вона мала намір» - без пояснень.

«У повітрі стояв запах асфальту, вмитого росою». Береш росу, миєш нею асфальт і нюхаєш. Правда інакше пахне, ніж немитий росою асфальт?

«Пес гарчить, як відбійний молоток в руках будівельника». Будь кому стане страшно.

«Погляд був проникливий, немов він постійно шукав відповіді на питання, на які не мав чітких відповідей» Скільки тут зайвих слів?

«На правій руці масивний годинник, що виглядав, наче коштував більше, ніж ціле містечко» - пихатий годинник (робить вигляд, що дуже дорогий, хоча скільки може коштувати ціле містечко важко уявити).

Думаю, що в цих фразах не важко впізнати співавтора твору, якого Сергій Брандт приховав від читачів.

Рецензія написана в рамках марафону https://booknet.ua/blogs/post/363457