Іноді письменнику потрібна лише одна сцена, щоб показати все: страх, любов, ніжність і лють. Той момент, коли герої перестають ховатись за словами і нарешті говорять правду не лише один одному, а й самим собі.

Хочу поділитися уривком з мого роману " Моя грішна кров" — сцена, де Софія Крус більше не може мовчати. 

— Скільки ще? Скільки безпечних будинків ти маєш у запасі? Скільки ще ночей ми будемо шепотіти замість сміятись?

— Стільки, скільки буде потрібно.

— Це не життя. Це — тінь, жалюгідна копія. Я не хочу так.

Вона різко сіла до нього на коліна. Не ніжно. Не прохально. А як вирок.

Притиснула долоні до його обличчя — різко, рішуче, з тим поглядом, від якого серце в грудях зупиняється.

— Я — Софія Крус. Незаконна дочка великого Віктора Круса. Брудна спадкоємиця. Розпусна хвойда. Високомірна стерва. Так мене називали. Називають. І будуть називати. Це все — я. Софія Крус не ховається. Софія Крус дивиться ворогам в очі — гордо, прямо, до останнього подиху.

Вона схилилася ближче. Її голос став тихішим, але в кожному слові — електрика.

— Я хочу жити. По-справжньому. А жити — це не бігти. Це зупинитися. Повернутись. І закінчити цю війну. Назавжди. І якщо ти мене зараз зупиниш… тоді, може, ти теж боїшся того, ким я є.

Цей момент — стержень усього сюжету. Софія не просто героїня, вона — жінка, яка втомилася від втеч, від страху і тіней. Її сміливість народжується не зі злості, а з відчайдушного бажання бути справжньою.

Коли я писала цю сцену, до речі це одна з моїх найулюбленіших сцен, відчувала, ніби сама стою поруч із нею і запитую себе: як часто ми тікаємо, називаючи це “виживанням”?

Запрошую до читання "Моя грішна кров" ❤️