❄️перезалив. Конкурс❄️

✨Вітаннячка всім, та з Різдвом Христовим ✨

Нещодавно моя Віка пішла на перезалив, щоб прибрати позначку 18+, для конкурсу. Тож вчитимуся писати обережно, щоб мене знову не заносило во всє тяжкіє)))

Ну і як же без букнетівської нуморології?)) Чергове чарівне число — ✨444 підписника✨

Ну і трішечки про Віку, для тих, хто ще не знайомий з її історією, з чого почався її не простий шлях

 

Віка прошмигнула між юрбою студентів. Пробіглася по сходинках до сімферопольського шосе, яке протягувалося повз навчального закладу ВДАТ, крізь всю Василівку.

Віка тримала телефон біля вуха, вслуховуючись до матері, і не звернула увагу на припарковану неподалік фуру на узбіччі.

Дівчина подивилася на дорогу праворуч — машин наче не було, глянула швидко ліворуч — теж не побачила, окрім припаркованого тягача, та водія, який длубався під піднятою кабіною, та поквапилася через зебру, і не встигла зрозуміти, як підлетіла в повітрі.

Все відбулося миттєво. Дівчина до пуття зрозуміти нічого не встигла. Вона лиш бачила, як пролітала над асфальтом, потім темрява. Потім мельком помітила, як її юзом тягне по асфальтовому покриттю, і знову темрява. Потім днище машини й кривавий шлейф між колесами, і знову темрява...

*****

Віка прийшла до тями. Перед очима все пливло. Одне око не бачило зовсім. Попри тонни знеболювального її тіло все боліло. Ясності розуму практично не мала через форсоване пробудження з медикаментозного сну.

Вона почала обводити приміщення розмитою свідомістю. Під вухом пищали прилади фіксації життєвих показників, і від кожного звуку біль в голові віддавав луною.

В її полі змутнілого зору опинився високий світлий силует. Скільки б вона не намагалася сфокусуватися, та розпізнати присутню примарну постать не змогла. Тоді він наблизився й сів поряд з ліжком на стілець і узяв її єдину вцілілу руку в свою долоню.

— Де я? — прохрипіла знеможено.

— Ви в палаті інтенсивної терапії. — почула вона чоловічий незнайомий голос, який вгризався в її свідомість болісними тортурами — Намагайтеся не розмовляти зайвий раз, щоб не втрачати сили. Я вам поясню дещо, і як би це жорстко з моїх вуст не звучало, спробуйте осмислити, прийняти свою участь і дати відповідь, від якого залежить ваше життя. Ви готові слухати? Якщо так, то просто кивніть.

Віка кивнула ледь помітно головою, що далося їй дуже важко.

— Ви потрапили під колеса нашої автівки, а сусідня перемолола вас до невпізнаваності. Вам важко буде зараз це чути, але доведеться вислухати, адже рано чи пізно ваша свідомість отверезіє і вдарить жорсткою реальністю. — він зробив паузу, йому було важко донести до дівчини цю страшну новину — Після аварії ви втратили руку і… обличчя. Вам відтяли обидві ноги через неможливість відновити. Як би це жорстоко не звучало з моїх вуст, та на вас чекає пожиттєве страшне каліцтво. Але в нас є альтернатива для вас. В нас є можливість дати вам повноцінне життя. Це експериментальний проєкт. У вас буде можливість повернутися до повноцінного життя.

Віка спробувала переварити те що він сказав, та нічого дотепно зрозуміти, а тим паче усвідомити не могла, тож вона майже без вагань дала відповідь, щоб він хоча б відчепився від неї. Але і розуміння почутого луною таки відбивалися від стінок черепної коробки й носилися головою.

— Я згодна. — видавила вона з себе з силою.

— Є один момент. Для своїх рідних ви зникнете. Назавжди. Загинете. Ви не матимете можливості ні бачитися з ними, ні перебувати навіть в країні. — Ельдар дивився в забинтоване обличчя, в її вціліле око, яке ще не усвідомлювало достеменно свій стан.

— Я згодна. —  знову повторила вона.

Він нахилився ближче до неї. Його переповнювало хвилювання, адже остання її відповідь буде вирішальною.

— Ви готові покинути планету? — він затамував подих, і наче серце зупинилося, щоб не битися гучно та не перебити її відповідь.

— Згодна. — промовила знесилено дивлячись в нікуди...