Ріаннон тужно зітхнула і подивилася на Олліна.

— Ти ж розумієш, що ми не можемо взяти його з собою? — тихо запитала вона. — Адже про те, що володар Зими з'явився в їхній країні, тролі дізнаються одразу. Таке не приховаєш. І вони зможуть підготуватися до його приходу... А хто я? Ніхто. Просто людина, яка заблукала в Пагорбах перед Йолем. Так чи ні?..

«Мудре рішення, — пролунав у голові схвальний голос кота, — але небезпечне».

— Тоді ходімо зі мною, — запропонувала з посмішкою Ріаннон. — З тобою, Оллін, я нічого не боятимуся. І ти завжди покажеш мені правильний шлях. Тільки як переконати Ейріна, що йому потрібно залишитися вдома і готуватися далі до Йоля...

«Ми втечемо, — і кіт махнув хвостом. — Обійдешся без ельфійських хлібців і елю, знайдемо в дорозі, де пригоститися! Не пропадемо! Ходімо ж!»

І в повітрі з'явилася димка, а в ній — портал. У круглому, ніби дзеркало, віконці в інший простір відбився засніжений ліс. Величезні сосни та ялини в білих шапках, колючий чагарник і високі замети. Все виблискувало та іскрилося в яскравому сонячному світлі.

Зітхнувши, Ріаннон зробила крок у портал, міцно стискаючи в руці медальйон, а камінь розпалювався все яскравіше. Оллін стрибнув слідом, провалившись у глибокий сніг, і висунув незадоволену пухнасту морду з кучугури. З тихим шелестом поземки закрився за спиною портал, і Ріаннон залишилася в чужому і незнайомому лісі одна.

Хоча чому одна? Вона з посмішкою поглянула на кота, який дуже любив такі прогулянки. Поки з Ріаннон йольський кіт, який одного разу і привів до неї Ейріна, з нею нічого не трапиться.

— Ну що, Оллін, вказуй дорогу до тролів, — зітхнула вона, ховаючи амулет і застібаючи шубку — нехай вітру в лісі й не було, але холоднеча стояла страшна.

Оллін нявкнув і стрибками попрямував у бік густого підліску, де виднілася стежка. Цікаво, подумала Ріаннон, хто протоптав тут доріжку?..

Здалеку почулися дивні звуки... Ніби то... ярмарок?

Дівчина з надією кинулася за котом, розуміючи, що він веде її до людей.

Або нелюдів. Хто ж у Пагорбах розбереться?..