Привіт, мої любі. Привіт, мої золоті.

Пробачте, що довго не писав. Просто не міг. Справді.

Коли я задумував цей блог, чесно вірив, що зможу виділяти на нього хоча б один день на тиждень. Але, як з’ясувалося, я трохи переоцінив власні сили.

Мені й досі кортить знайомити вас із моїм Дніпром, із дніпрянами — реальними й вигаданими, з містом, яке живе в мені. Але є одне «але».

Я взявся за дуже важку справу — роман «Три гудки Петровки». І в якийсь момент вийшло так, що все моє життя стало на паузу. Я або думаю про нього, або щось планую, або пишу, або відходжу від письма, не ворушачись обличчям у подушку.

Я майже не спілкуюся з рідними й друзями. Нічого не читаю — навіть новин. Не дивлюся кіно, не гуляю з собаками. Готую їжу раз на добу, чим однаково дратую дружину Сєню, вівчарика Матіса, рет-тер’єрку Дейзі й двох киць-сестричок — Нічку та Зіроньку.

І проблема не в лінощах. І не в прокрастинації.

Проблема — в задумі. У тих умовах, у які я сам себе загнав.

У романі 11 головних героїв. І всі вони — ненадійні оповідачі. Я маю пропускати крізь себе одинадцять спотворених світів, тримати в голові одинадцять брехонь, десятки разів на день «надягати» на себе різні голоси. А оскільки весь роман написаний від першої особи, іноді я буквально гублю себе.

Це ніби оперувати Гумбертом — але в одинадцятому ступені.

Цієї ночі мене розбудив Матіс. Він заштовхав морду під ковдру й знайшов мою долоню.

— Пішли покуримо, — каже.

І тихо поплентався на кухню.

— Сєню не розбуди, — кинув уже біля дверей.

Я встав. Світла не було. Взяв телефон як ліхтарик — і пішов на кухню.

А там на мене чекали мої звірячі присяжні. Стілець стоїть по центру, на столі — Нічка із Зіронькою. Матіс і Дейзі сидять на підлозі: він — праворуч, вона — ліворуч. Я вмикаю акумуляторну лампу.

— Запали, — каже Зіронька. — І холодного чаю випий. Як ти любиш. Прийди до тями. Ми ж не звірі.

Ком у горлі.

Я запалюю. Роблю ковток. І шкірою відчуваю, як чотири пари очей уважно мене розглядають.

— Допрацювався? — питає Нічка.

— Судячи з того, що я з вами розмовляю, вам краще знати, — намагаюся бути дипломатичним.

— СуперДрюню, так не можна, — Матіс кладе лапу мені на руку. — Учора, коли ти писав главу трикстера, ти скакав на Дейзі…

— …що кількість щурів, яких я ловлю, не відповідає назві породи, — підхоплює Дейзі. — Що породу треба було назвати компостер’єр. І що мені варто піти працювати в трамвай компостувати квитки. Це образливо.

— Хоч і смішно, — додає Нічка.

— Якщо ти ще щось скажеш про місію моєї породи, — каже Матіс, — я відповім, що єдиний баран, якого я випасаю, — це ти.

— Справедливо, — погоджується Дейзі.

— Я… вибач, — кажу я. — Мені, певно, терміново потрібна допомога.

— Авжеж, — треться об руку Нічка. — Але ми тебе знаємо. До лікаря ти не підеш. Гідних психологів у Дніпрі — як пальців на руках у інваліда-сапера. Тож ти, як завжди, сам собі терапевт.

— Тому ми хочемо, — додає Матіс, — щоб ти спитав у колег. Може, хтось уже проходив через таке перевантаження. І знає, як із цього виходять.

І ось я тут.

Розкажіть, будь ласка, про власний досвід.

Чи доводилося вам стикатися з повною дезорієнтацією, апатією, станом, коли кілька діб ти просто не функціонуєш? Коли єдине, що можеш, — лежати?

Як ви повертали себе в робочий стан?

Буду дуже вдячний.

P.S. На всяк випадок: глюків я ще не ловив.