— Ти що, вросла там? Сідай, замерзнеш…

Я ковтнула слину, відриваючи погляд від чорної машини.

— Саш, — голос прозвучав хрипло. — Ти… їдь. Я, мабуть… пішки пройдусь.

— Ще чого, — він насупився. — Ти себе чуєш? Христю, я нормально тебе підкину, тож давай без героїзму. 

І тоді в ситуацію втрутився голос, від якого в мене шкіра вкрилася мурашками.

— Вона нікуди з тобою не поїде.

Спокійний та рівний, але в кожному слові відчувається сталь. Ми обоє одночасно обернулися.

ПЕРЕЙТИ ДО КНИГИ