— Ти як хочеш, — я різко встала зі стільця, — а я йду.
І не чекала відповіді. Різко розвернулась і пішла в бік вітальні, туди, де я вчора кинула пальто. Серце билося швидко, як перед втечею. 
Я зробила два кроки… і різко зупинилась. Щось смикнуло внизу. Панчоха.
Зачепилась за щось на підлозі — за край килима чи за металевий елемент столика, я навіть не зрозуміла одразу. Тканина натягнулась, і я застигла, проклинаючи все.
Рвати панчохи не було в моїх планах. Вони й так уже пережили ніч, після якої я ледве ходжу.
Тому довелось нахилитись.
Обережно. Повільно. Пальцями спробувати звільнити тонку тканину, щоб не пустити стрілку.
Я стояла нахилена до підлоги, відчуваючи, як сукня ззаду ще більше піднімається, і в голові на секунду промайнуло, що трусиків на мені не було. Бо вчора вночі вони просто не пережили Германа.
І саме в цей момент я почула кроки. Не Германа — інші.  Двері десь попереду клацнули, і в будинок зайшло повітря з вулиці — холодне, різке. Разом із ним — сміх.
— Та ти гониш, він точно тут зібрався різдво відзначати? — сказав один голос.
— Я ж кажу, — відповів другий, — вчора зник з корпоративу, а потім мені пише: “зранку приїдете”. Куди б він подівся?
Я завмерла. 
І тут я почула зовсім близько — біля проходу в вітальню:
— Ох ніхріна собі нас зустрічають!
https://booknet.ua/book/vikradenii-b446236

— От що, — кажу вже я, сама не вірячи, що це звучить моїм голосом. — Ми тебе викрадаєм.
Сідай у машину.
Іра навіть пістолетом ткнула в бік авто, хоч по ньому було видно, що страху в чоловіка немає. Він лише ширше усміхається.
— Хіба таким цукерочкам можна до рук зброю брати?
— Можна-можна! — Іра прискає від сміху, і я разом з нею.
— І які у вас плани на мене, дівчатка? — тягне він.
— О, тобі має сподобатись! — Іра киває на мене. — Лілька тебе трахне!
Не хвилюйся, ніхто про те не дізнається, твоя чоловіча гідність не постраждає! Зараз зупинимось десь подалі у лісочку…
— Навіщо ж морозити собі найважливіші частини тіла? — він хмикає. — Я все одно додому збирався. Поїхали до мене?
Посилання