Запрошую до цікавої істрорії з краплиною гумору під назвою: "Сонячна. Будеш моєю!" 

ЧИТАТИ

Уривок:

— Я не розумію, як можна поїхати з дому, не взявши з собою гаманець?! — лаю його, як міленіалка, яка виховує сина зумера. — Ви харчуєтеся святим духом?

— Ти серйозно? — у відповідь він вигинає брову і стріляє відмовкою, як з водяного пістолета: — у мене для цього є телефон і NFC!

— А зарядка? Свою ви, я так розумію, теж вдома забули? Добре хоч голову вдома не залишили!

– Ти як дикунка з кам'яного віку, – презирливо реагує на всі мої обурення. – Айфон зараз у кожного, і зарядка є практично скрізь. Наприклад, у будь-якому нормальному готелі.

Останнє особливо підкреслює, кидаючи камінь у мою Сонячну долину.

Гаразд, міський індик, твоя перемогла. Ти ж хотів нестримних веселощів, я тобі їх організую так, що до кінця життя пам’ятатимеш!  

Мовчу деякий час просто щоб охолонути. І водночас вигадую план дій.

— Ну якщо ви не можете заплатити за проживання, — тягну з посмішкою, а мужчина відразу напружується всім тілом.

Не можу, але стримую себе від сміху, настільки комічне у нього зараз обличчя. Ой, ну що так напружився, ніби я тебе вижену спати в курник!

— Он там відро, — вказую йому напрямок і він, як слухняний, ковзає трохи лівіше очима. — А в дальньому хліву коза. Її потрібно подоїти.

Роздавши вказівки, розвертаюся і йду, але мене різко зупиняє істеричний сміх.

— Ти... — сміється і не може зупинитися, — пожартувала?

— Ну які вже тут жарти, Марку Вікторовичу, — стріляю в нього суворо, і чоловік зводить брови до перенісся.

— Подоїти, — уточнює, а я киваю. — А ти нічого не переплутала?

Реве на весь двір, що аж кури розбігаються в різні боки. Але я спокійна, як удав. Простягаю долоню, прямо як у церкві, і мій жест чоловік розуміє без слів — стискає губи.

Не хоче приймати свою долю, все шукає відмовки:

— Але, ти ж розумієш, що я можу заплатити і навіть удвічі... ні, втричі більше!

Анотація:

– Продай мені свій абсурдний готель, – огидно дзижчить на всю кухню колишній чоловік, наче працюючий міксер.

– Сонячна Долина не продається, – відповідаю йому ляпасом.

– Двічі пропонувати не буду, – наполягає він, а в очах – суцільна байдужість.

– Ніколи і нізащо ти не отримаєш мою еко-ферму.

– Що ж, – встає і, хмикаючи, кидає з отруйною посмішкою: – почекаю твого краху і викуплю тут все за три копійки.

Після зради і болісного розлучення все, чого я хотіла – насолоджуватися щасливим життям на створеній мною еко-фермі. Але, чого я точно не могла передбачити в своєму житті, – так це будівельного магната Марка Дорошина. Доля підкинула його мені, холодного на вигляд і байдужого, але з простягнутою рукою допомоги в найтемніший час. Впевнено схопившись за його долоню, я й не здогадувалася, що кохання знову постукає в мої двері.

ЧИТАТИ