Вечірнє продовження "Вороги кохання"

— Хіба ти ще не сказав все, що хотів, Олександре? — відповідаю сердито, сідаючи на лавку. Мою ногу нервово теліпає від стресу. Він кладе на неї долоню, щоб хоч трохи заспокоїти, але я скидаю її. 

— Вчора ти була більш покладиста, Марі. — Він нахиляється до мене, торкаючись подушечкою вказівного пальця мого підборіддя. 

— Ти все памʼятаєш? — То якого біса він ігнорує мої повідомлення?! 

— Я випив не настільки багато, щоб забути. Зранку я поговорив з твоєю мамою. Сказав їй все, як є. Що перебрав і не розумів, що творю. Вона трохи засмутилася. — Ще б пак. Вчора ввечері, коли вони повернулися з заходу, я бачила, як вона гуглила весільні тренди. 

— Нічого. Вона це переживе. — Стільки років надіється на наш союз. Краще б покинула цю дурну витівку і взялася за розум. 

— А ти? Що буде з тобою, Марі? — Сашко роздивляється багряні сліди на моїй шиї, що залишилися від поцілунків. Навіть цей гольф не зміг допомогти замести сліди. 

— Те, що й завжди. — Відбудеться розчарування, у складі якого один хлопець, декілька поцілунків, 100 грамів невзаємності й вуаля. Зберігайте мій авторський рецепт. Поцілунків можете давати «на око». Результат буде такий самий. 

— Це була помилка, Марі. Я дуже шкодую про це. Вибач, що втратив контроль. — Мої очі починають пекти. Треба вшиватися звідси, поки сльози не потекли. 

— Ти це кожній своїй дівчині кажеш?

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую до прочитання мого роману "Вороги кохання".